А ось Партії регіонів, незважаючи на значний олігархічний сегмент у її складі, довелося пограти в соціально орієнтовану партію. Парадоксально, гротескно, але факт! Перший тривожний «дзвінок» для них прозвучав напередодні президентських виборів-2004. Регіонали, просуваючи свого лідера на вищу посаду, були готові на будь-які жертви. Підвищення зарплат, пенсій, стипендій — без уваги не залишився ніхто. Соціальні законопроекти підтримувалися буквально «пачками» (хоч одночасно й держпідприємства також скупалися «пачками» за негодящою ціною).

Але за фактом свого позиціонування Партія регіонів і В. Янукович як соціально орієнтованої партії виявилися, якщо не на рівні комуністів, то дуже близько до них. Також вельми характерна риса для багатьох пострадянських суспільств. Напередодні важливих державних подій (під якими частіше за все розуміються вибори) еліти уподібнюються солодкоголосим птицям-сирин, які потішають слух електорату благозвучними обіцянками. А також (особливо, якщо ця партія знаходиться при владі й розпоряджається бюджетними коштами) обсипають, як із рогу достатку, потенційних виборців всілякими благами: від здачі в експлуатацію стадіонів, шкіл і дитячих майданчиків до прямої видачі грошей або простроченої гречки. Тільки після закінчення чергових «важливих подій» починається період компенсації (причому зі значним лишком) цих ось інвестицій в «електоральне щастя».

«Однак «відбити» витрати на створення передвиборчої димової завіси соціального благоденства регіоналам так і не вдалося» [28, 10]. Перемогла інша сторона. Попереду маячiв суворий привид опозиції, який, як водиться на пострадянському просторі, нічого хорошого не обіцяв. Розгубленість і пригніченість «владик териконів» була очевидною... і неймовірною. Ефект був настільки приголомшливий, що 46 із 54 депутатів фракції Партії регіонів беззастережно підтримали сходження Ю. Тимошенко на прем’єрську посаду. Очікування репресій гірше самих репресій. Розмірковуючи над віковими питаннями «Хто винен?» і «Що робити?», стрункі колони колишніх регіоналів, есдеків та інших владолюбців потяглися в нові «партії влади», на ходу змінюючи колір і риторику. Привид опозиції на кораблі, який тоне, — що може бути страшніше? Країна переживала останні конвульсії страшного монстра пострадянського авторитаризму.

Усе перше півріччя 2005 року (сьома сесія четвертого парламентського скликання) фракція ПР поводилася, як розвідник на мінному полі. Джентльменський набір політичного «сапера» складався з кількох тактичних прийомів.

- відсутність різких «рухів тілом» (нейтральна позиція — 0 балів) у прийнятті економічних рішень;

- легка критика й помірна опозиційність щодо зовнішньополітичних проектів «помаранчевих» (особливо це стосувалося приведення законодавства до норм Світової організації торгівлі й допуску озброєних формувань інших держав для проведення вчень на території України);

- апеляція до народу. Соціалістична (як уже згадувалося, зовні ліва) позиція щодо блоку соціальних законопроектів (-63 бали) майже наздогнала позицію фракції СПУ;

- неявна, але реальна підтримка фракцій-сателітів (СДПУ(О), НДП, Союз тощо).

«Бачачи, що нова влада за своєю вдачею не репресивна, а швидше імпульсивно-емоційна й далі гучних заяв не йде, регіонали активізувалися в другому півріччі 2005-го» [28, 10]. Кипучу активність стимулювали спроби переділу власності й грядущі парламентські вибори-2006. Партію олігархії південного сходу України було важко впізнати. Комуністи нервово відпочивали збоку, коли проти вступу України у Світову організацію торгівлі стіною встали «антиглобалісти» з ПР. Рівень підтримки соціальних законопроектів дещо знизився в порівнянні з першим півріччям (— 42 бали). Але з лишком був компенсований зовнішньою лівістю під час економічних голосувань (— 29 балів). Узагалі гігантоманія характерна для пострадянської олігархії. Але щоб так зопалу кидатися з крайності в крайність?! Це, добродії олігархи, вже екстремальні види спорту!

Різкий виступ проти економічних ініціатив уряду ознаменувався: зривами голосувань щодо приватизації низки підприємств (проект Постанови про тимчасові обмеження у сфері приватизації — №8274 від 18.10.05; особливо лютий тріск копій, що ламаються, звучав луною з питання реприватизації «Криворіжсталі» — законопроект №8019-9 від 18.10.05), безкомпромісним захистом національного товаровиробника від демпінгового імпорту (особливо, якщо врахувати, що роботодавцями й «кураторами» цих виробників були представники фракції ПР — з/проект №7117 від 01.11.05). Та іншими не менш цікавими ініціативами й контрініціативами. Звичайно ж, говорити про щирість ініціатив акул великого бізнесу в захисті державної власності було б смішно й наївно.

Особливо, якщо це підтверджують факти масового ігнорування ситуативними антиприватизаторами проектів законів про повернення майна базових галузей народного господарства, які перебувають у власності громадян і юридичних осіб, у власність Українського народу (№7701- 1 від 07.10.05), про попередження порушень законодавства України під час приватизації підприємств нафтогазового комплексу (№0922 від 08.09.05). Непогана вибірковість у прийнятті рішень. І собі добре, і перед виборцями майже не соромно. Хоча почуттям сорому й розкаяннями совісті наші політичні діячі й раніше не страждали. Хоч би що віщав гарант Конституції про моральність, а як демонструє практика, вона з політикою ну ніяк не сумісна. І в ангела на високій посаді роги пробиваються. Але про це пізніше.

«Після зміни напряму примхливого вітру долі, який поніс президентську вертикаль разом зi свіжопідписаним Універсалом у протилежний ідеалам Майдану бік, регіонали випірнули з опозиційного анабіозу» [28, 11]. В. Янукович зробив свій «камбек» на прем’єрську посаду. Все повернулося на круги своя. І позиція Партії регіонів також. Звично займаючи зовні ліву позицію щодо соціальних питань (-9 балів — скромно, звичайно, але для пристойності вистачить), регіонали повернулися в звичне русло правих голосувань щодо економічних законопроектів (28 балів). Та й приведення законів України до норм СОТ якось не викликало в них ніяких