А ось і результат такої діяльності – «НУ-НС» програла вибори 2006 і 2007 рр. Партії Регіонів і БЮТ (у 2007 р. з ще більшим відривом). Хоча у передвиборчій кампанії 2007 р. до «НУ-НС» входив і Юрій Луценко зі своєю Народною Самообороною.

«Чесно кажучи, очікування настільки швидкої зміни позиції і різкого контрасту з передвиборними обіцянками на Майдані було б для будь-якого аналітика верхом цинізму й невіри в людей (навіть якщо ці люди політики)» [28, 12]. І проте, вони сталися. З правоцентристської позиції щодо економічних питань «Наша Україна» впевнено крокувала у владу і вступила глибоко праворуч: індекс голосувань зробив стрибок із 6 до 44 балів. Але цей крок був тільки першим із «10 кроків назустріч людям» (так називалася передвиборна програма). Соціальні законопроекти завжди були свого роду негласним табу для українських політиків. Критикувати їх або відкрито опротестовувати в політичному середовищі вважається «моветоном». І грошей бюджетних нормально не зекономиш, і харизму з рейтингом собі підпсуєш. Тому до «соціалки» на політичному Олімпі особливо ніколи й не чіплялися (ось рішення про приватизацію, мито або держзамовлення — це інша річ).

Але ж ні! «Наша Україна» продемонструвала, якою повинна бути справжня права партія. І свою «праву справу» довела на практиці. Вже в першому півріччі 2005 року індекс її голосувань щодо «соціалки» становив рекордні 30 балів — найвищий правий індекс щодо цього блоку питань з усіх відомих блоків і партій, які перебували біля керма української влади. Підтримка соціальних законопроектів політичної сили (нагадаю, індекс становив — 41 бал), що перебувала в опозиційній невпевненості, змінилася на повністю протилежну позицію. Такого собі не могли дозволити ні НДП, ні «Єда», ні горезвісна СДПУ(о). Ось що означає політична принциповість!

«Але в другій половині 2005-го ця принциповість із соціальних питань «сповзла» в лівий центр: із 30 до 10 балів (хоч щодо економічних питань вона тільки посилилася з 43 до 57 балів)» [28, 13]. Чи то одумалися нашоукраїнські парламентарії, які крокують назустріч людям, чи то відчули наближення нових виборів? Це науці залишилося невідомим. Можна зазначити з упевненістю одне: фракція «Нашої України» повернулася до випробуваної часом тактики парламентської боротьби померлої, але завжди живої «Єди» (високий індекс лівих голосувань щодо соціальних законопроектів мирно співіснує з високим правим індексом щодо економічних питань).

Це підтвердилося і в період 2006—2007 років, коли пропрезидентська фракція перебувала чи то у владній опозиції, чи то в опозиційній владі. Звичайно, зросли ліві показники голосувань із «соціалки» (з —10 до —35 балів), поменшали праві показники прийняття рішень з економічного блоку питань (з 57 до 21 бала). Але суть залишилася такою самою. Дракон помер — нехай живе Дракон!

3.5. Мороз та Симоненко на чолі СПУ та КПУ відповідно

Про цих парламентських довгожителів було б нудно розказувати. Вони попадали у Раду у 2002, 2006 і 2007 роках. На жаль їхнім прибічникам ніякий з їхніх лідерів не став Президентом у 2004. Начебто й так усе зрозуміло з самих партійних брендів: ліві партії і нічого тут не попишеш. Індекси їхніх голосувань як щодо економічних, так і щодо соціальних законопроектів підтверджують їхню ліву ідеологічну позицію (принаймні, в період 2002—2005 рр.). Що тут розписувати — хоч скільки кажи халва, а в роті солодше не стане. Але не для українського політичного «задзеркалля», де не все є тим, чим воно називається. Парадоксально, але український політикум мені нагадує не офіційний прийом, а швидше бал-маскарад. І тільки, фігурально кажучи, пожежа або інше стихійно-соціальне лихо примушує присутніх ненадовго скинути маски й поводитися відповідно до своєї істинної суті, а не грати роль.

Ліві партії. Зовні вони дуже ідеологічно схожі, але з такою різною політичною долею. Для них подібною «пожежею» став 2004 рік, який розвів їх по різні боки барикад. Комуністи залишилися на своїх позиціях і навіть посилили ідеологічну риторику. Індекси голосувань «вірних ленінців» практично досягли можливого лівого максимуму. «Особливе неприйняття червонознаменної фракції викликали законопроекти, направлені на приведення законодавства України до норм СОТ, і приватизаційні проекти нової влади» [28, 13]. Ще б пак, у владі опинилися найзаклятіші ідеологічні противники комуністів — партії націонал-демократичної і націоналістичної орієнтації. Справа могла набути препоганого напряму й закінчитися черговою забороною діяльності компартії. Та ще й Партія регіонів залізла на традиційне електоральне поле комуністів, як слон у посудну лавку. Та так залізла, що залишила їм якихсь 5%, по суті, перетворивши КПУ з оплоту незадоволених владою у в’янучу партію пенсіонерів, які настальгують за СРСР.

Так і довелося носіям серпа й молота перебувати між двох вогнів: між заклятими ворогами-націоналістами й не менш заклятими друзями-регіоналами. Криза — мати прогресу. Але не завжди. Комуністи старалися стати помітнішими завдяки парламентським скандалам навколо СОТ, визнання ОУН-УПА й Голодомору. Намагалися зібрати «лівий фронт» із дрібних соціально орієнтованих партій і суспільних рухів. Але застарілі лозунги, відсутність харизматичних лідерів, гнучкості, мобільності, протестного драйву як і раніше зберегли за КПУ імідж партії старців і пенсіонерів, які живуть радянським минулим.

«Соціалісти 2005 року, навпаки, отримали імпульс подальшого електорального зростання, вступивши в альянс із новими «партіями влади» і обійнявши міністерські посади» [28, 13]. У принципі, в цей період їхня ліва позиція, як щодо соціальних, так і щодо економічних законопроектів тільки