Але значна частина українського суспільства (за результатами опитувань — 35-40%) залишається прихильником соціально орієнтованих, тобто лівих перетворень. І це не дивно. Досить пригадати градацію на правих і лівих К. Дойча, представлену на початку роботи. Переважна більшість населення України має рівень освіти вищий, ніж рівень отримуваних прибутків, що в кінцевому результаті і визначає лівість їхніх поглядів. Тому цілком логічно, що за результатами моніторингових опитувань Інституту соціології НАН України після 2004 року кількість противників продажу землі й приватизація великих підприємств тільки збільшилася.

Однак кількість тих, хто готовий активно відстоювати свої інтереси залишається як і раніше на низькому рівні. І саме до цього факту справедливо може бути віднесений афоризм Отто фон Бісмарка: «Кожний народ заслуговує той уряд, який він має». Еліти є ідеальними споживачами будь-якої влади: вони візьмуть її стільки, скільки буде можливо в рамках даного суспільства, яке дозволить їм це зробити. У такому контексті еліти є дзеркальним відображенням мас. Особливого значення в цьому контексті набуває взаємно-зворотний зв’язок: низький рівень соціальної активності в суспільстві (принаймні, у сфері захисту своїх свобод, прав і інтересів) допускає пропорційне зростання рівня панування правлячих еліт, і навпаки.

Чого нам чекати? Я можу тільки сказати, на що не треба сподіватися — на диво. Чудес у політиці не буває. Їх з успіхом замінюють гарячі владні амбіції, холодний економічний розрахунок і ситуативна політична доцільність. І ось уже новий прем’єр Ю. Тимошенко починає ігри з лиском зовнішньої лівості на шахті ім. Засядька і щодо виплат за народження дитини. Що це? «Соціальна відповідальність бізнесу» (цю тезу так модно зараз вживати!) чи все-таки «соціальний популізм»? Це роз’яснить подальша практика прийняття рішень у парламенті і їхні реалізації.

«У чому безперечна перевага українського суспільства (в порівнянні з іншими пострадянськими державами), так це в наявності конкуренції серед основних політичних гігантів» [28, 14]. Конкурентна боротьба елітних груп за вищі ешелони влади, їхнє постійне апелювання «до народу» не дає можливостей для тривалого існування абсолютно закритої, відгородженої від суспільства правлячої еліти держави, яка може необмежено зловживати владою. Одна елітна група, що перебуває в опозиції, завжди є конкурентною противагою й контролером діяльності іншої групи, яка перебуває на владних позиціях.

Система стримань і противаг, яка спостерігається в українській державі, дозволяє визначити її модель як «регіонально-конкурентну». Такі риси властиві «поліархіям» — сучасним багатоцентричним політичним системам, принципи яких були обгрунтовані американським соціологом Робертом Далем ще в 50— 60 роки ХХ століття. Це є базисом для подальшого формування установ громадянського суспільства на місцях, окреслювання інтересів окремих груп, зростання соціальної активності й затвердження суто раціоналістичних моделей взаємодії між елітами й суспільством. Саме в таких умовах є реальні шанси й можливості зародження дійсно демократичного суспільства в Україні.

3.6. Інша Україна з Ю. Тимошенко

Обрання Юлії Тимошенко прем'єр-міністром України означає не просто формування нового уряду – ще одного в нескінченній їхній низці. Прихід Тимошенко знаменує зміну політичного режиму в Україні.

«Нинішній режим, де основну публічну політичну роль грають обрані народом інститути – президент і парламент, а також сформований останнім Кабінет міністрів, поступиться місцем режиму харизматичному» [28, 15]. Де все визначає воля лідера, як би не називалася формально його поточна посада. Прем'єр або президент – не так важливо. Якщо Юлія Володимирівна захоче проголосити себе президентом – зробить. Зрозуміло, попередньо прийнявши нову Конституцію, яка повертає голові держави максимум виконавчих повноважень.

Не захоче – залишиться головою уряду. Влада все одно буде сконцентрована в руках харизматичної особистості, яка стоїть де-факто над політичними інститутами. Ці радикальні зміни в пейзажі української державності стануть помітні не одразу. Але вже на рубежі 2008 - 2009 років країна буде жити в іншій реальності. Тоді й елітам, і народу доведеться з цим погодитися.

Примітно, що багато великодосвідчених представників української еліти, які пройшли десятки кровопролитних (не тільки в переносному значенні слова) бізнес- і апаратних воєн, які вміють захоплювати та відстоювати, відбиватися та вигризати, мають воістину дитячо-юнацькі ілюзії з приводу Юлії Тимошенко. Найпоширеніша омана звучить так: за перші півроку свого прем'єрства Юля наробить великих помилок, і тоді ми її знімемо – вже назавжди. Очевидно, що ніяких серйозних помилок Юлія Тимошенко за перші півроку не зробить. Вона занадто довго та важко поверталася до влади, щоб, одержавши крісло прем'єра, відчайдушно ризикувати.

Тимошенко буде займатися тільки безпрограшними речами, наприклад:

- крапковими гоніннями на найодіозніших олігархів і/або "кучмістів", які не прийшли процедуру БЮТ-перевиховання;

- PR-підтримкою та захистом окремих нетипових рішень про незаконну приватизацію тих або інших підприємств. Приймати рішення буде, звичайно ж, тільки суд, найсправедливіший у світі, але Кабміну, який номінально не має до судових вердиктів ніякого відношення, за законом доведеться сприяти впровадженню цих рішень