- скасуванням самих непопулярних рішень попереднього Кабміну;

- поїздками по країні, причому в кожній області вона буде говорити саме те, що від неї хочуть почути. У Донецьку вона по-російськи сповістить, що час вступати в НАТО ще не прийшов, у Львові – що російська мова не одержить ніякого офіційного статусу, поки вона жива і залишається при владі.

Можливі й зміни в газовій сфері. «Якщо нинішній глава "Газпрому" Олексій Міллер піде за станом здоров'я (а це цілком ймовірно), його спадкоємці можуть позбутися "Росукренерго", а зміна посередника ("поганого" на "гарного") однозначно буде поставлена в заслугу прем'єру Тимошенко» [28, 15]. Жоден з цих кроків не може служити політичною підставою для відставки уряду. Проте всі вони разом істотно піднімуть особистий рейтинг Тимошенко та зміцнять її особисту, власну владу.

А в непублічному просторі Юлія Володимирівна займеться нейтралізацією своїх найнебезпечніших супротивників. Навчена гірким досвідом, вона навряд чи піде на них відразу з відкритим забралом, як у 2005 році. Скоріше, будуть задіяні її нові можливості та зв'язки на Заході. Бізнесмени-політики, стратегічно або тактично небезпечні для прем'єр-міністра, незабаром довідаються, що в них є серйозні проблеми з закордонними рахунками й авуарами. Доля Павла Лазаренка стане дуже актуальною – але не для його першої учениці, а для її головних ворогів.

Паралельно, звичайно, правоохоронні органи відкриють або відновлять кілька голосних справ, пов'язаних з людськими жертвами в процесі приватизації 1990-х років. Оскільки правоохоронна система, відповідно до закону та навіть до коаліційної угоди, не залежить від прем'єра, формально Тимошенко не буде мати до карних гонінь на суперників жодного відношення. Але в потрібний момент вона, звичайно, нагадає народу, хто, чому та за що повинен відповідати. Й еліти в цю історичну секунду заперечити їй – не зможуть. Вони змушені будуть – мовчати.

Тут, до речі, треба розвіяти ще одну наївну ілюзію – що Тимошенко не зможе контролювати силові структури, оскільки їх голови будуть висуванцями Ющенка.

По-перше, Юлії Володимирівні і не потрібно із самого початку контролювати всю силову систему зверху до низу. «Досить одного заступника генпрокурора й одного замголови МВС, щоб швидко й ефективно приступити до вирішення вищеописаних фатальних питань» [28, 15]. А далі – ніякий президент не стане нікому дзвонити, щоб визволити, скажімо, непопулярного бізнесмена з напівкримінальною репутацією.

По-друге, "силовики" незабаром самі зрозуміють, хто в домі хазяїн і кого треба по-справжньому слухатися. Принципові "силовики" завжди так чинять. Отже, до кінця першого півріччя 2008 р. вплив Тимошенко на правоохоронні органи стане вирішальним, як би не формувалося їхнє керівництво.

Давайте згадаємо кабінет Тимошенко-2005. Скільки в Ю.В., було лояльних міністрів у січні? Правильно, один. А у вересні, перед відставкою? Половина Кабміну. І це в ситуації, коли повноваження прем'єра були ще ефемерними, а залежність уряду від президента – повною та недвозначною. До осені 2008 р. всі зрозуміють, що харизматичний, персоналістський режим взагалі не має потреби у формальному визначенні та розмежуванні повноважень. Де лідер – там і повноваження. А лідер може бути тільки один.

Не треба забувати, що в Юлії Володимирівни накопилися сильні образи за 2005-2006 р. Щоправда, треба віддати їй належне, вона навчилася ховати свою спрагу помсти. І тому часто та свідомо підіграє тим, хто любить поміркувати про "крихкість коаліції", "нестабільність майбутнього Кабінету" і т.п. Зірвалася вона лише один раз: в "Українській правді", в колонці з приводу нагородження орденом Бориса Колесникова. Вона ясно, занадто ясно сказала тоді нещасним опонентам: я вас … що мало не покажеться.

«Так що тим, хто сьогодні розробляє сценарії відставки Тимошенко "за провали в роботі", через півроку доведеться, в кращому випадку, рятуватися від в'язниці» [28, 15]. В гіршому – мріяти про далекий вихід на волю. Сильних ворогів у прем'єр-міністра просто не залишиться. І тоді Тимошенко вже буде вирішувати: чи скасовувати призов до армії? погоджуватися стати президентом або залишити все як є? Вирішувати буде – сама. Самотужки. Благаючі порадники в особі президента, спікера ВР, лідерів опозиції і т.п. їй не будуть потрібні.

І народ буде там, де і повинен бути, – з нею.

Плюси. Чи є плюси у харизматичного режиму Юлії Тимошенко? Звичайно, є, і дуже істотні:

По-перше, правити країною буде людина, яку цікавить влада як така, а не гроші й інші побічні вигадки. Лідер, який любить і вміє користуватися владою. Сама присутність такої людини – твердої та непохитної, яка не потребує зовнішніх джерел легітимності - на капітанському містку швидко підвищить рівень народної поваги до влади та держави.

По-друге, вже очевидно, що Тимошенко, і тільки вона може наблизити Україну до реалізації ідеалів соціальної справедливості, проголошених на Майдані. Вона буде віднімати та ділити, і це буде по-справжньому красиво.

По-третє, тільки Тимошенко сьогодні здатна зробити щось реальне для подолання горезвісного політико-ментального розколу України. Тому що в неї є два безвідмовних засоби, які насправді згуртують навколо фігури лідера жителів Центра та Півдня, Заходу та Сходу:

- її харизма, яка дихає, де хоче, і зачаровує українців у всіх регіонах;

- її антиолігархічна політика, захист бідних від багаторічної безпросвітної сваволі багатих.

Особистість харизматичного лідера і стане об'єднуючим фактором. І жодні написані на папері "ідеології подолання розколу", настільки ж нудні, як й утопічні, Юлії Тимошенко не потрібні. Вона сама собі ідеологія.

Мінуси. Разом з тим, країні варто приготуватися до того, що харизматичний режим Тимошенко позбавить Україну деяких благ, до яких країна