Небезпідставною можна вважати думку про те, що культ шанування Богородиці в Давній Русі склався під впливом культів Великої Матері та Великої Діви (з явною перевагою першого). Прикметно, що київський монумент Мати-Батьківщина та аналогічна статуя у Волгограді на Мамаєвому кургані символічно позначають межі давньої країни амазонок. По всьому українському степовому простору з найдавніших часів й аж до XIX століття стояли древні кам’яні баби.

Взагалі, українська культурна і політична історія багаті на імена видатних жінок: княгиня Ольга, Анна Ярославна, Маруся Богуславка, Роксолана, Марко Вовчок, Леся Українка, Ольга Кобилянська, Марія Башкирцева, Олена Теліга – й аж до сучасних культових персонажів — Ліни Костенко, Оксани Забужко, Соломії Павличко...

Дуже схоже можна побачити й у сучасній українській політиці. Хіба не найцікавіші в ній постаті Юлія Тимошенко, Наталя Вітренко, Людмила Супрун, Інна Богословська? При всій їх неоднозначності, не можна не відзначити їх самодостатності.

«На цьому „тлі” чоловіки-політики не дуже виграють, демонструючи „класичний” набір маскулінних ознак (владність, агресивність)» [19, 240]. Якщо поглянути на найпопулярніших українських політиків, то можна побачити, що найпривабливішими для електорату виявляються саме фемінні їх риси – поступливість, що інтерпретується як гнучкість, уміння запобігати конфліктам і вирішувати їх, розрядка напружених ситуацій, відмова від своїх претензій, амбіцій в гострих ситуаціях, тяжіння до стабільності і передбачливість, а також „легка” емпатичність, яка інтерпретується як самопрезентація, уміння „подати” себе. Головна ознака українських політиків-жінок — їх чітка позиція, нехай навіть висловлена в істеричному тоні. Тоді як у чоловіків — суцільна обтічність і невизначеність. Цілком ймовірно, що саме жінки-політики — останній стратегічний ресурс України.

Проте, як свідчать результати досліджень, ставлення до жінок-лідерів, зокрема – політиків, у нашому суспільстві досить упереджене. Побутує думка, що жінці не місце у великій політиці. «Жінки, які, усупереч традиції, обійняли високі посади, за даними досліджень громадської думки, виявилися ізольованими та маргіналізованими – як політики „не тієї” статі» [56, 107-116; 57, 288]. «Справді, сьогодні ще досить поширене патріархальне приписування жінці таких властивостей, як потреба в керівництві розумним чоловіком, схильність до безсловесної покори, зосередження на материнстві тощо» [58, 221].

Отже, на мою думку, при конструюванні політичного іміджу лідера в Україні ознаки фемінності мають позитивне забарвлення. Аналізуючи постаті українських жінок-політиків, можна зробити висновок, що їх імідж не потребує маскулінних рис: наприклад, вимога бути „залізною леді” не актуальна для нашого суспільства. До того ж, важливим є вміле використання переваг своєї статі. Так, для чоловіків це демонстрація маскулінних характеристик у поєднанні з фемінними – емоційністю і витонченістю.

На жаль, досить часто в Україні зустрічаються політики з „розмитим”, невизначеним гендерним статусом. Такого політичного лідера частина громадян сприймає як „автономного”, інша частина – як „залежного”.

У більшості випадків відзначаються позитивні якості жінки-політика. Наголошується, що жінки толерантні у спілкуванні з іншими, прагнуть в більшій мірі досягти гармонії і тому віддають перевагу компромісу, а не конфронтації, колегіальному, а не ієрархічному способу прийняття рішень. У жінок більш прагматичний, порівняно з чоловіками, підхід до вирішення складних питань („її змушує життя бути більш практичною, доводити справу до кінця”). У них краще розвинене почуття обов’язку.

«Відмінності, що існують між чоловіками-політиками й жінками-політиками, відмічені, зокрема, й у дослідженні гендерних аспектів мовлення парламентарів ФРН» [59, 84-91]. С. Табурова робить висновок, що жінки-політики віддають перевагу гармонійній комунікації, мета якої – акцентувати спільність позицій, поглядів, виявляти солідарність та надавати підтримку. Конфліктні емоції у них виявляються переважно для самозахисту та підтримки товариша по партії, а не для утвердження власного іміджу. Чоловіки більш схильні до конфліктної комунікації; вони значно частіше, ніж жінки, прагнуть перевести конфлікт з ділового на міжособистісний рівень. Жінки в конфліктній комунікації надають перевагу диспуту, в ході якого відбувається пошук істини, або переговорам, в яких окреслюється план дій. Тобто, вони практикують більш діловий, продуктивний підхід, який сприяє успішному розв’язанню спорів. Їх мовна „поведінка” пряма й відкрита, як і має бути в діалозі рівних за статусом осіб. Чоловіки, як правило, персоніфікують політичні протиріччя, йдуть шляхом ескалації конфлікту, розпалювання ворожнечі, що перешкоджає успішному розв’язанню проблем.

Існують різні види гендерних стереотипів: відносно якостей, характеристик особистості тієї чи іншої статі, відносно її поведінки, професійної діяльності. В суспільстві дуже поширені стереотипи, за якими успішна професійна діяльність не пов’язується з образом жінки. Часто жінок-політиків, які виявляють маскулінні якості, вважають більш перспективними у порівнянні з жінками, які мають переважно фемінні якості. Імідж ділової жінки, яка досягла значних успіхів, залишається в суспільній свідомості „чоловікоподібним”. В основі цих поглядів лежать стереотипи, за якими жінки не мають таких якостей, як компетентність, незалежність, змагальність, здатність логічно мислити тощо. «І ці стереотипи дуже живучі, хоча й не мають раціональної мотивації» [60, 87].

Вважається, що жінка-політик має складніший імідж, ніж політик-чоловік. Вона повинна мати в своєму іміджовому портреті певні „чоловічі” риси. Але на загал у неї мають переважати риси суто жіночі. Можливо, такий „пульсуючий” імідж створює ускладнення для жінки-політика і заважає аудиторії пристосуватися до неї: тільки аудиторія починає звикати до „чоловічої” поведінки жінки-політика, як раптом починає діяти жіноча іміджова модель. В результаті не виникає необхідного рівня звикання, розпізнавання і передбачуваності.

Як видається, імідж жінки-політика не відрізняється за своїм внутрішнім змістом від іміджу політика-чоловіка, бо це визначається інтересами суспільства, політикою держави, а також суперечностями, які виникають на