по-друге, скандал пов’язаний з рішенням суду про позбавлення ліценції телекомпанії “Студія “1+1”;

по-третє, скандал навколо інтернет-видання “Обком”. По суті, всі ці “сюжети” пов’язані з діяльністю ЗМІ та розраховані безпосередньо на реакцію журналістського середовища.

Тодішні парламентські вибори відрізняються від минулих президентських 1999 р. тим, що всередині “партії влади” існували різні центри тяжіння і розгорталася конкуренція, що й давало певну свободу висловлювання для ЗМІ. Експерти також відзначили позитивний вплив “касетного скандалу”, який спричинився до певного “розкріпачення” думок політиків і журналістів.

Була висловлена думка, що міжнародна спільнота і громадськість України певним чином стимулювали ці тенденції і процеси завдяки тому, що звертали пильну увагу на використання адмінресурсу і на роль ЗМІ у виборчій кампанії. Для нейтралізації впливу критичних матеріалів, оприлюднених у ЗМІ, застосовуються технології відволікання уваги журналістів від дійсно важливих тем. Загалом можна відмітити, що у виборчій кампанії 2002 року скандали, пов’язані безпосередньо із діяльністю ЗМІ, вибухали навіть частіше, ніж із кандидатами в депутати.

Провідною функцією мас-медіа було якнайоб’єктивніше інформування суспільства про те, що відбувається в реальному житті. Медіа повинні перебувати в опозиції до влади, але в період виборів вони мають перебувати в опозиції також і до всіх тих політичних сил, які прагнуть влади. ЗМІ повинні висвітлювати і роз’яснювати населенню не стільки плюси, скільки мінуси кожної політичної сили. А ідентифікація журналіста з якоюсь однією політичною силою неминуче означає її обслуговування. Те, що окремі співробітники або й керівники ЗМІ йдуть на вибори у списках політичних блоків, можна розцінювати як своєрідну форму підкупу журналістів.

«Останнім часом з’явився ще один хитромудрий спосіб ведення політичної боротьби, який полягає в тому, що будь-яка політична акція чи дія виявляється в першу чергу розрахованою на привернення уваги мас-медіа та їх реакцію» [47, 10]. Такі речі слід вважати негативним явищем.

Специфіка стосунків засобів масової інформації і влади у виборчий період полягає зокрема в тому, що влада не зовсім чітко уявляє собі, що ЗМІ не зобов’язані обслуговувати політиків, аби спростити їм прихід до влади, натомість вони мають виконувати свої громадські та бізнес-завдання, які зовсім не обов’язково повинні збігатися з намірами та інтересами влади.

У країнах розвинутої демократії існують партійні друковані органи, що агітують за ту чи іншу партію, та загальнонаціональні незалежні видання, які орієнтуються на певний спектр суспільних цінностей, а не на конкретну партію. На жаль, в Україні є багато ЗМІ, що позиціонують себе як незалежні, але орієнтуються саме на певні партійні програми.

У країнах розвинутої демократії доходи ЗМІ приблизно на 70% формує реклама, і лише 30% сплачує споживач. В Україні рекламний ринок украй недостатньо розвинутий, а споживач не в змозі оплатити належну вартість медіа-продукції через своє зубожіння. Тому державні ЗМІ утримуються за рахунок державного бюджету, недержавні ж – за рахунок фінансово-політичних угруповань. Через це в Україні існує багато залежних ЗМІ, що й обумовлює внутрішню цензуру та наперед визначає редакційну політику.

«Наступним чинником, що обумовлює залежність засобів масової інформації від влади, є недосконалість податкової системи країни та подвійна бухгалтерія, що ведеться в самих ЗМІ» [47, 11]. Усім відома можливість влади, яку вона спорадично використовує, вельми відчутно “натиснути” на певний ЗМІ за допомогою тих приблизно 30 інстанцій, які в Україні мають можливість проводити перевірки, а отже, справляти практично необмежений і неконтрольований тиск.

Недосконалість судової системи та поширена практика кримінального тиску на журналістів веде до посилення таких чинників, як самоцензура в журналістиці та намагання уникати гострих суспільних тем.

Відмічено також, що методи, якими користується держава для тиску на засоби масової інформації, нерідко лежать за межами закону.

Така специфіка взаємин ЗМІ і влади зумовлена незавершеністю процесів приватизації та лібералізації економічного життя країни, формування життєздатного середовища приватних власників. Збільшення кількості недержавних ЗМІ сприятиме об’єктивізації відображення в них картини реального життя та меншій їх залежності і від держави, і від партійних орієнтацій. Наприклад, у газеті “Столичные новости” завжди можна знайти цікавий матеріал про Партію зелених України, якому навряд чи знайдеться місце в газеті “Зелений світ”.

Однак висловлювались і такі думки, що відносини між владою і засобами масової інформації під час виборів не є якимись особливими. Просто в період виборів до краю загострюються ті зв’язки, які існують завжди. Якщо якесь видання або канал завжди виявляє прихильність до якоїсь одної політичної сили, то в передвиборний період ця тенденція може набувати непристойно нав’язливих форм. Таких само непристойних форм набуває і неприязнь цього засобу масової інформації до ідеологічних противників даної сили.

Експерти відзначили такі невирішені питання та проблеми стосовно діяльності ЗМІ, що існують у законі “Про вибори народних депутатів України” та інших українських законах.

Залишається невирішеною основна проблема ЗМІ, а саме законодавче встановлення верхньої межі компенсації по судових позовах до мас-медіа, що повинно було б оберігати ЗМІ від фінансового краху.

В нещодавно прийнятому законі про авторські і суміжні права запроваджено норму, що стала великою перепоною в діяльності журналістів, оскільки згідно з нею він зобов’язаний узгоджувати будь-який матеріал з людиною, про яку йому надають інформацію сторонні джерела.

«У законі про вибори відсутнє визначення таких дуже важливих понять, як “агітація”, “політична реклама” та “політична пропаганда”, через що й будь-яку політичну аналітику можна розцінювати як агітацію» [48, 6]. З погляду учасників фокус-групового дослідження, критерієм для визначення агітації є прямий заклик голосувати за чи