активізація та об'єднання великих суспільних груп;—

формування ідеології та політичних доктрин;—

участь у формуванні політичних систем, їхніх спільних принципів, компонентів;—

участь у боротьбі за владу в державі й формування програм її діяльності;—

участь у здійсненні державної влади;—

формування громадської думки;—

політичне виховання всього суспільства або його частини;—

рекрутування й соціалізація нових членів партії;—

підготовка й висунення кадрів для апарату держави, професійних спілок.

«Існують різні класифікації політичних партій, а оскільки в сучасному світі діє велика кількість різноманітних партій, то й класифікувати їх можна за різними підставами» [9, 91].

Такий поділ певною мірою умовний, одначе можна вирізнити декілька найбільш значних груп партій. За класовою визначеніс-тю: буржуазні, селянські, робітничі, зокрема комуністичні, соціа-лістичні та соціал-демократичні, причому до кожного типу нале-жать і відповідні прошарки інтелігенції. За ставленням до сус-пільного прогресу: радикальні (у тому числі революційні), рефор-містські, консервативні, реакційні, контрреволюційні. За ставлен-ням до влади: правлячі, опозиційні, нейтральні або центристські (умовно, позаяк абсолютно нейтральних до влади партій у полі-тиці не існує). За формами і методами правління: ліберальні, де-мократичні, диктаторські. За принципами організації та членст-ва: кадрові та масові. За місцем у системі влади: легальні та неле-гальні. За ідеологічним спрямуванням: комуністичні, соціалістичні, фашистські, неофашистські, ліберально-демократичні, націоналіс-тичні, анархістські та ін. За віросповіданням: християнські, му-сульманські. Називають іще партії прагматичні (виборчі), парла-ментські, харизматично-вождистські та ін.

За певними критеріями можна класифікувати і політичні партії, в Україні. Такими критеріями можуть бути: ставлення до державного суверенітету, соціально-економічні пріоритети, ідейно-політичні засади тощо. За ідейно-політичним спряму-ванням в Україні можна вирізнити такі типи партій: націо-нально-радикальні, національно-демократичні, загальнодемок-ратичні, соціалістичного спрямування, національних меншин. Належність до тієї чи іншої партії визначає і імідж політичного діяча.

Залежно від багатьох обставин, а надто від характеру на-явного політичного режиму, в кожній країні складається певна партійна система. Враховуючи підходи різних авторів, можна виокремити типи партійних систем:—

однопартійна, коли в країні е одна правляча партія, а діяльність інших не допускається;—

домінантна, тобто з переважаючою партією, яка за під-сумками виборів незмінно залишається при владі протягом десятків років;—

двопартійна (біпартизм), коли дві найбільші, найвпливовіші партії в країні поперемінно внаслідок виборів самостій-но здійснюють владу;—

трипартійна, яку ще називають двохзполовинною (2,5) партійною системою і яка характеризується тим, що жодна з двох найбільших партій країни самостійно не може сформува-ти уряд, а тому потребує для цього підтримки третьої партії, значно меншої від них, але яка постійно представлена в пар-ламенті;—

чотирипартійна, або двоблокова, партійна система, яка відзначається наявністю блоку правих та блоку лівих партій, що змагаються між собою за владу, навперемін здобуваючи її;—

партійна система обмеженого, чи поміркованого, плю-ралізму, якій притаманні відсутність антисистемних партій і двосторонньої опозиції, орієнтованість на участь в уряді, в коаліційних кабінетах, незначна ідеологічна різниця між пар-тіями;—

партійна система крайнього, або поляризованого, плю-ралізму, якій властиві наявність антисистемних партій, дво-сторонньої опозиції зліва і справа, стан перманентного кон-флікту між опозицією зліва і справа, сильне ідеологічне роз-межування між ними;—

атомізована партійна система, про яку говорять як про систему, коли зникає необхідність у точному підрахунку чис-ла партій. «Тут виникає поріг, за яким кількість партій — де-сять, двадцять чи більше вже не має великого значення» [23, 28].

Кож-на з названих партійних систем відображає конкретний стан і особливості того чи іншого суспільства.

Ще донедавна партійну систему України можна було б ква-ліфікувати як типово атомізовану. І справді, політичних партій нараховувалось чотири десятки, але жодна з них не ма-ла ані того рівня чисельності, що дозволив би утворити дієві партійні організації на місцях, ані того рівня популярності, що давав можливість бодай половині потенційних виборців знати партії і розрізняти їх між собою, ані того рівня впливовості, що дозволяв би партійним фракціям у парламенті чи у місцевих представницьких органах впливати на формування уряду чи ви-конавчих структур на місцях.

«Атомізована система ніколи не буває стабільною і ніколи не залишається сталою протягом тривалого часу» [20, 172]. Вона з часом трансформується у стабільніші системи. Прогресивним варіантом такої трансформації є еволюція атомізованої партійної системи до системи поляризованого плюра-лізму або інших стабільніших систем. А регресивним варіантом є скочування атомізованої анархії до однопартійних чи гегемоністських систем, або встановлення військових диктатур.

Який варіант найвірогідніший? Сьогодні є не тільки надія, але й підстави стверджувати, що стабілізація партійної системи України пішла прогресивним шляхом трансформації атомізованої системи в систему поляризованого плюралізму. Сучасна партійна система країни є, фактично, перехідною від атомізованої систе-ми до системи поляризованого плюралізму, навіть ближчою до останньої.

Аргументуємо цю гіпотезу. Сьогодні в Україні практично склалася ліва опозиція до вла-ди, репрезентована Компартією, Соцпартією та частково іншими партіями. Ця опозиція майже не репрезентована у вико-навчих структурах, проте має вагоме представництво у Верховній Раді та практично в усіх місцевих радах.

Права опозиція сьогодні значно слабкіша, ніж ліва. Вона передусім репрезентована УНА, яка була знята Міністерством юстиції з державної реєстрації і, частково, УРП та КУНом. Пра-ві опоненти, як і ліві, педалюють «антикорупційну» тему. Але, на відміну від лівих, звинувачують владу не в «розвалі єдиного економічного простору», а у «зраді національних інтересів України».

Політичний центр залишається досить аморфним. Його ядро все ще складає позапартійна владна номенклатура, яка не поспі-шає ділитися важелями влади з політичними партіями.

«Історія становлення української багатопартійності має свої особ-ливості та специфіку» [41, 211]. А тому сучасну партійну систему в Україні доцільно розглядати за певними періодами її становлення.

Перший період української багатопартійності, опозиційно-переддержавний, хронологічно охоплює відрізок часу від утворення перших сучасних українських партій (осінь 1989 року) до юридичного