Якщо спробувати класифікувати загальноукраїнські партії озна-ченого вище періоду, можна зробити такий висновок: з 11 партій усі, за винятком Комуністичної партії України, вистоювали ідеї парла-ментської демократії і приватної власності. Щодо державного статусу України, ті ж 10 партій (за винятком КПУ) прямували до суверенітету України — або в системі співдружності, або із самостійницьким стату-сом. Демократична партія України, Ліберально-демократична партія України, Народна партія України, Об'єднана соціал-демократична партія. Партія демократичного виродження України, Партія Зелених України, Соціально-демократична партія України, Українська респу-бліканська, Селянсько-демократична та Християнсько-демократична партії були одностайними у боротьбі за суверенітет, демократію, ри-нок, плюралізм і проти комуністичної ідеології. Саме це, попри різні негативні тенденції, стало головною передумовою спільної діяльності, яка призвела до проголошення незалежної демократичної України. Нові партії були малочисельні, політично наївні, не залучені до ме-ханізмів державної політики. Між ними почалися розмежування, тер-тя, протиборство лідерів.

Від часу проголошення самостійної Української держави офор-млюється якісно нова ситуація в суспільстві. «Відтак партійні структури, маючи тільки попередні програми без механізмів їх реалізації, стають неповноцінними суб'єктами політичної системи» [39, 158]. У такому стані розпо-чали свою діяльність політичні партії України на наступному етапі української багатопартійності, який можемо умовно назвати "лояльнодержавним". Хронологічно цей період можна окреслити від грудня 1991 до початку 1993 року.

Після Всеукраїнського референдуму та виборів Президента вия-вилося, що цільові установки, на основі яких блокувалися провідні політичні сили, і власна політика Президента збіглися. Почався процес "оксамитового" одержавлення партій. Такий процес, з одного боку, спричинив розкол опозиції.

У цей же період формувався тип партійної системи, який мав еле-менти мультипартійності (значна кількість партій) та крайньої поляризованості (представлені крайні політичні теології: ліва — соціалістами і комуністами та права — національно-радикальними організаціями, що формувалися в 1992—1993 роках).

Наступний етап — передвиборчий — видатний перенесенням центру ваги на підготовку до виборчої кампанії. Це визначило го-ловні завдання партій: впливати на ухвалення Верховною Радою України оптимального виборчого закону та шукати прийнятні гасла виборчої програми.

Результатом цього стало ухвалення Закону про вибори на мажо-ритарній основі із застереженням прав політичних партій як суб'єктів виборчої системи (однак за більш складною процедурою висування кандидата у депутати, ніж від груп виборців).

За умов відсутності розгалуженої організаційної структури та до-статньої кількості підготовлених кандидатів у депутати політичні партії опинилися у досить скрутному становищі напередодні виборів, що проводилися за мажоритарною системою. За результатами виборів (із застереженням щодо значної кількості порушень виборчого зако-нодавства) можна зробити низку висновків:—

виборці віддали перевагу кандидатові в депутати від політич-ної партії або політичної команди;—

втім, регіональний характер впливу політичних партій, незбалансованість передвиборчих програм та дій кандидатів не дали змо-гу створити структуровану правлячу та опозиційну коаліції партій у Верховній Раді України.

«Нині Україна заступила на етап "партійної трансформації", що його визначає об'єднавчий процес малочисельних політичних партій у таких ідеологічних та політико-економічних концепціях: комуніс-тичній та соціалістичній; соціал-демократичній; ліберальній; консер-вативній» [47, 30].

Остання в силу історичних причин репрезентована до певної міри націонал-демократичною, християнсько-демократичною та різнотиповими концепціями націоналізму (інтегрального націоналізму).

Існує потреба переглянути правове регулювання діяльності політичних партій. Сучасна дискусія щодо закону "Про політичні партії" досі триває дещо в замкненому колі. Автори проектів крити-кують закон "Про об'єднання громадян" і водночас переносять головні принципи цього закону у власні проекти закону "Про політичні партії". Як відомо, розроблені два його проекти: перший — підготовлений фахівцями під керівництвом Міністерства юстиції; другий — представниками ХДПУ. Останню редакцію проекту Міністерства юстиції не оприлюднено, а проект ХДПУ має низку вад. Зокрема в ньому пропонується закріпити:—

принцип реєстрації-дозволу замість визнаної інформаційної реєстрації;—

контроль за партією через програмні документи, а не через її діяльність;—

детальний опис внутріпартійних норм, що традиційно є про-блемою самої партії;—

регламентація місця партії в інформаційному просторі через новостворену державну структуру, що порушує загальні принципи свободи, інформації тощо.

Тому актуальні проблеми визначення цивілізованого правового поля на те, щоби ефективно реалізувати партійну політику, зали-шаються відкриті.

Отже, провідними у партійній політиці є такі принципи:—

реальне перетворення українських партій у партії, які за виз-наченням є політичною силою, котра представляє та реалізує волю народу через участь у виборах і парламентській діяльності;—

нереєстраційний тип створення політичної партії;—

втрата правового статусу партії за умов порушення Консти-туції чи законів держави у своїй діяльності та за неучасть у виборах протягом виборчого періоду (5 років);

державна фінансова підтримка політичних партій, що зале-жить від їхньої участі (кількість депутатських місць) у парламентській діяльності.

«Визнання головних принципів партійної політики має гарантуватися Конституцією, а проблема правового статусу та особливостей функціонування політичних партій — законом "Про по-літичні партії"» [48, 6]. У деяких країнах положення про статус політичних партій не внесене до Конституції. У США, наприклад, відсутність цієї норми пояснюється історичним несприйняттям терміну політична пар-тія в сучасному контексті. Реалізація цих принципів дала б змогу ре-ально перетворити українські партії на парламентські партії сучасно-го взірця, котрі виконували б функції важливих інституцій політичної системи, та закласти основи дієвої системи політичного плюралізму