В соціології існує парадигма, яка визначає групи, як сукупність людей, які взаємодіють.Група характеризується усвідомленою приналежністю до неї кожного члена і прагненням дій ти згоди з іншими, а також з розвиненим почуттям групової ідентичності. Поняття первинної групи ввів А.Бентлі в праці „соціальна структура” , це поняття стосується членів родини: лінійними складаються тісні особисті відносини, що складають характер групи.

Іншими характеристиками відрізняються вторинні групи основною ознакою і є деперсоналізація відносин. Такі групи створюються індивідами, які є пов’язані емоційними взаємовідносинами. Їх взаємодія диктується прагненням досягти спеціальної мети. Основна увага концентрується не на особистості, а можливість виконувати певні функції.

Якщо розглядати еволюцію поглядів на поняття лобізму, потрібно звернути увагу на дотичні елементи такі, як групи інтересів.

Поняття групи інтересів ввів в науковий обіг А. Бентлі. До них він відносив організовані групи, що мають певні цілі та висувають конкретні вимоги перед політичною владою. Індивідуальну поведінку учасникові політичного процесу вчений розглядав як поведінку учасників груп інтересів. А. Бентлі пропонував розглянути суспільство як: „сукупність груп інтересів” причому кількість груп об’єднується лише одним показником – інтересами заради яких вини створені[21,с.220].

Дослідження А. Бертлі називали, що групи інтересів є своєрідним індикатором демократії, і є своєрідним доповнюючим фактором процесу.

Соціологи схильні були пов’язувати активність добровільних груп інтересів є позитивним протіканням процесу модернізації. На думку Уїлсона, “чим гетерогенішен суспільство тим різноманітніші групи існують в ньому”[28,с.88].

Особливо актуальною для України є думка вище цитованого науковця, що причиною виникнення великої кількості груп інтересів є слабкість партійної системи , достатні міцні позиції політичних партій, як репрезентують суму громадянського суспільства. В політичні науці спочатку існувало вузьке інтерпретування груп інтересів. Їх ототожнювали з організованими групами інтересів. Так для Уїлсона групи інтересів: „Як організації, що не залежить від держави і політичних партій”. Одні вони прагнуть впливати на державну політику “[28?c.272].

Практично аналогічне визначення для Г. Зейглер „Групи інтересів – формальні організації, що прагнуть вплинути на політичний процес”[20,с.110].

Але в політичній науці існує і вузьке розуміння відстоювання інтересів під час протікання політичного процесу. Це процес виникнення і функціонування груп тиску, і процес лобіювання. Групи тиску, що прагнуть підтримати ухвалення конкретного рішення або або завадити йому. Групи тиску характеризуються менш стійкою інституційною основою і не значними зв’язками.

Але нам потрібно взяти до уваги всі аспекти лобістської діяльності як на рівні мало чисельних, але достатньо впливових політичних груп тиску, так як і на рівні інтитуціоналізованих груп тиску, так і на рівні інтитуціоналізованих груп інтересів.

Отже, групи інтересів – це добро вільні асоціації індивідів, що відрізняються від політичних партій зокрема тим, що не висувають своїх кандидатів до влади. Їхнє прагнення впливати на уряд та інші політичні партії, органи, формально залишаючись поза ними. Дослідники визначають основні способи дії – переконання поради тим хто керує, інформування громадськості та політичних лідерів про потреби тих чи інших; організовані дії на підтримку своїх інтересів (страйки, мітинги).

Дослідники звертають увагу на те, що групи репрезентують переважно функціональні інтереси. Вони ефективні тоді, коли на загал відображають широкий спектр важливих для суспільства економічних, соціальних, ідеологічних, культурних, етнічних, екологічних, територіальних, галузевих, релігійних та інших інтересів. Це не тільки гарантує вплив на прийняття політичних рішень, але й забезпечує масив інформації та підтримку, якої потребують органи державної влади та управління.

Як вже зазначалося групи інтересів, як „широке трактування” процесу відстоювання інтересів є своєрідним доповнюючим фактором політичного процесу. Тепер нам потрібно безпосередньо звернути увагу на поняття лобізму та лобіювання.

Цей термін походить від англійського „lobby”, що означає вестибюль, передпокій кулуари. Політичного відтінку даний термін набув у XIX ст. в США. Саме в той час була поширена практика зустрічей міністрів сенаторів у вестибюлях готелів зі своїми виборцями; вислухавши їх прохання часто не безкорисливо виконували свої обіцянки. Відповідно з історичної ретроспективи видно, що лобізм за специфікою ризикує перетинатися з корупцією.

Корупція (з латині підкуп) – загальна назва злочинів, що полягають у використанні державними посадовими особами, політичними і громадськими діячами своїх службових обов’язків з метою особистого збагачення на збиток державі і суспільству.

Але лобізм цивілізований відрізняється рядом персональних характеристик:

чітка процедура лобіювання (узаконеність явища);

моніторинг явища;

взаємовигідність процедури як для лобістів так і для урядових структур.

Перш ніж перейти до детальнішого аналізу прогресу лобізму потрібно чітко визначити поняття.

Так Оксфордський словник трактує лобізм: ”Як спробу вплинути на формування і запровадження державної політики. Лобіювання здійснюють зацікавлені групи, відділи великих фірм; відповідальні за зв’язки з урядом іноземні посольства ”[7,с.83].

На думку Британського експерта Каусона у західній літературі найчастіше вживають лобізм у двох визначеннях: „По-перше: лобізм – це реалізація права кожного громадянина звертатися із зверненням до уряду. По – друге це професійна діяльність службовців або спеціальних консультантів найнятих фірмами діловими та професійними асоціаціями для представлення інтересів цих організацій у процесі формування державної політики.”[79]

Український науковець П.Шляхтун. визначає процес лобізм як: „Організований впив різних суспільних груп на представників органів державної влади з метою прийняття вигідних для себе рішень”[6,с.20].

Чарльз Вайз характеризує лобізм: „як справу окремих громадян; організацій вплинути на прийняття чи відхилення закону в парламенті спираючись на підтримку народних депутатів, політичних партій, громадських організацій через засоби масової інформації.”[6.с.5]

з вище перелічених напрацювань випливає,