- "конференція комітетів з Європейських справ, що її створила 16-17 листопада 1989 в Парижі, може робити будь-які звернення, до яких вважає за доцільне привернути увагу інституцій Європейського Союзу, зокрема на підставі проектів правових актів і текстів.

- комітет може перевірити будь-які законодавчі пропозиції чи ініціативи з запровадженням простору свободи, безпеки і справедливості, що можуть прямо стосуватися прав і свобод окремих осіб. Європейський парламент, Раду та комісію належить інформувати про будь-яке звернення комітету.

- комітет може спрямувати до Європейського Парламенту, Ради міністрів, Єврокомісій будь-яке звернення, яке вважає за доцільне, стосовно законодавчої діяльності союзу, особливо, що стосується застосування принципу субсидіарності, простору і свободи, безпеки та справедливості, а також з питань пов'язаних із засадничими правами [31 с.135].

Із цього тексту видно, що Європарламент, як і будь-яка Європейська дійсна Інституція не бажає залишатися на одинці з проблемами інституційними, тому для ефективнішої співпраці залучається класична схема Європейського співробітництва.

Але потрібно планувати рівень національних лобістів (країн-учасниць), які по-різному ставляться до ролі Європарламенту і свого місця в нім.

- країни більш Європейської орієнтації – Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург. Розглядають Європарламент, як двопалатну структуру, де на першому місці знаходиться парламент, на другому комісія. За такого підходу національні парламенти не повинні втручатися в процес прийняття рішень на Європейському рівні, а можна залишити Європарламенту законодавчу владу і функції політичного.

- Інші країни, такі як Данія, Великобританія і нові члени ЄС намагаються розглядати Європарламент як справжній парламент і вважають, що дійсний контроль може бути досягнутий лише з боку національних парламентів.

Тому діяльність Європарламенту і зацікавлених суб'єктів Європейської політики потрібно розглядати з цієї позиції і з точки зору яка політична сила домінує у політичній системі країни-учасниці і з цього ракурсу будується співпраця Європарламент – країни-учасниці – політичні партії країн ЄС.

Загалом ситуація більше ніж оптимістична; проводяться круглі столи, двосторонні візити між національними і Європейськими депутатами. Іде процес створення в середині адміністративних служб Європейського парламенту підрозділу з питань контактів з національними парламентами. Відносини між Європейськими та національними політичними групами опиняються у центрі уваги окремих національних політичних партій, британської лейбористської.

У перспективі діалог і співпраця між Європейським Парламентом і національними парламентами лишень зростатиме стираючи відмінності між внутрішньою та Європейською політикою. Це очевидна новація Амстердамської угоди 1997, яка заохочує національні парламенти до значно активнішої співпраці без порушень вже усталених Європейських інституцій і тим самим істотно сприяє Євроінтеграційному процесу.

Якщо аналізувати майбутні законодавчі пропозиції, які в майбутньому будуть допомагати реалізовувати взаємодію між зацікавленими групами (країни-учасниці, політичні партії країн ЄС) і Європейським парламентом. Це додатковий протокол до нової конституції ЄС "Про роль Національних парламентів у Європейському Союзі", який є фактичним доповненням до протоколу 1997 р. можна виділити наступні новелли:

"Порядок засідань та його підсумки Ради міністрів зокрема протоколи засідань на яких Рада міністрів обговорює законодавчі пропозиції належить надсилати безпосередньо національним парламентом держав-членів одночасно з урядами держав-членів.

- Рахунковій палаті належить після того, як вона надіслала щорічну доповідь Європарламенту і Раді міністрів надсилати її національним парламентам [33, с.51].

Також регламентується діяльність, міжпарламентської конференції, як основної форми співпраці.

І, як видно з розглянутої проблеми, саме лобізм у політичній структурі ЄС Європарламенті є найбільш перспективним через постійну зміну конфігурацію учасників.

Ще одним яскравим прикладом лобістської діяльності на інституційному рівні є процедура комітології так вітчизняний дослідник лобізму Е. Тихомірова зазначає "3 гори" заохочуються тенденція груп інтересів до самоорганізації та інституціоналізації. Таким чином на рівні ЄС складається "комітетська система" підготовки рішень, яка активно взаємодіє з національними інституціями" [].

А словник-довідник Європейського союзу дає таке визначення процесу комітології: "складна процедура суть якої полягає в тому, що держави члени обмежують і контролюють виконавчу владу Європейської комісії за допомогою спеціальних комітетів" [5, с.80].

Феномен "комітології" справжнього "тіньового уряду співтовариства" полягає у масовому зростанні комітетів різного типу, що діють на етапі виконання інструменту контролю за діяльністю з боку Ради міністрів. Дане явище потрібно розглядати з двох рішень Ради від 1987 і 1999 і можна побачити зміни у поглядах на процес комітології.

- створення комітетів відбувалося не на основі чільної схеми, і як наслідок хаотичний процес створення комітетів. Вже на 1988 існувало 300 типів комітетів.

- здійснена перша спроба систематизувати функції комітетів.

- 1 тип косультативний комітет (за рішення 1987). Єврокомісія зобов'язана враховувати думку комітету "як найповніше" та інформувати комітет, як вона врахувала думку комітету. Дане інформування будь-яких юридичних наслідків -----. Фактично за рішенням 1987 р. консультативні комітети передали національним адміністраціям функцію інформування Єврокомісії з ряду питань зокрема: а) невідповідність законодавства, б) нормативні невідповідності, в) адміністративні труднощі. Рішення 1999 р. істотно розширюється повноваження консультативної процедури.

Друга процедура систематизує комітети управління, найпоширенішого тип комітетів у сільськогосподарській галузі на 1960, але система управлінських комітетів стосується не лишень сільськогосподарської галузі, але інших важливих сфер.

В разі негативного висновку кваліфікованої діяльності членів комітету, комісія повинна повідомити Раду міністрів про рішення комітету, але не повинна обов'язково враховувати думку управлінського комітету.

Заходи, які доручено виконувати управлінським комітетам разом з Єврокомісією можна поділити на 3 великі групи.

- важливі виконавчі акти, надто численні, надто термінові

- акти поточного управління, які мають певну важливість і певний термін виконання

- суто технічні акти, які повинні доповнити базовий Регламент Ради міністрів критеріями і особливостями застосування.

Третій тип процедури – це регламентний комітет. Дані комітети носять ще більшу зобов'язальну силу. Процедура базується