ЄС не може похвалитися єдиною уніфікованою військовою доктриною, усі повноваження передані Західноєвропейському союзу. Організація створена 1948 р. для співпраці у сфері оборони і безпеки включає в себе 28 членів проте з чотирьма різними статусами. Всі держави ЄС мають статус повноправних членів крім Австрії, Данії, Фінляндії, Ірландії, Швеції, які належать до спостерігачів. Асоційовані члени - Ірландія, Норвегія, Польща, Туреччина, Чехія. Асоційовані партнери – Болгарія, Іспанія, Латвія, Румунія, Словаччина.

Але ЗЄС не є монополістом у сфері безпеки для Європейських країн, іншим гравцем є Північно-Атлантичний Альянс, де одну з ключових ролей грають США. Сучасна конфігурація основних учасників діалогу безпеки в Європі виглядає таким чином.

- США, країни ЦСЄ і Великобританія – основні пріоритети перетворення НАТО на впливову Політичну структуру з метою не допустити Європезації, із бажанням вести постійний контроль над військово-політичною діяльністю структури, не з прагненням в майбутньому допомоги, а з метою контролю над даною структурою.

- Інша група Франція, Німеччиною на чолі. Основні інтереси це нівелювання ролі Америки, як заявляє міністр оборони Франції: "Ми не повинні клястися у вірності одне одному нам просто треба почути усі сторони" [24, с.5].

Як видно протиріччя існують і відповідно при цьому найбільше видно національні устремління держав членів.

В майбутньому Європейський союз готовий зайняти свою безпекову нішу, але вона не готова це зробити через різноголосся серед країн учасниць. Ми вже накреслили лобістів у питаннях безпеках країни центрально-східної Європи бажають грати свою належну роль (приклад участь у антитерористичній коаліції, військовий контингент в Іраку) дані кроки можна розцінювати, як прагнення до підвищення своєї ролі в ЄС. Німеччина, Франція намагаються створити власну, Європейську безпекову систему в якій би нівелювалися роль Америки. Про роль України в даному процесі ми згадаємо в 3 розділі.

Саме протиріччя в безпековій діяльності не дозволяє сформувати основоположні принципи безпеки: тобто створити постійні військові формування ЄС. Хоча можна було спостерігати спроби вести дискусію на дану тематику, але наведений вище розподіл не дозволив створити ефективні, дієві, повноцінні збройні сили.

Але існує спроба ініціювати цей процес, структура, яка голосно іменується Євровійсько засноване на 59-франко-німецькому саміті в м. Ла-Ромель 21-22 травня 1992 р. Відтоді до нього приєдналися ще 3 країни: Бельгія, Іспанія та Люксембург. Генеральний метод Євровійська в роботі якого беруть участь також представники Австрії, Греції, Італії, Нідерландів, сполученого Королівства, Фінляндія розташований в Страсбурзі.

Євровійсько може бути залучене для виконання гуманітарних місій, евакуації громадян країн-членів і миротворчих операцій під егідою ООН чи ОБСЄ.

Про повноцінніі збройні сили не можна говорити, як повноцінне явище через те, що існує подвійне командування збройними силами як з боку Європейського союзу так і з боку НАТО.

Як згадують Європейські аналітики: "Як тільки заходить мова про політику безпеки зразу пропадають принципи єдності" [50, с.27].

Дана ситуація як найоб'єктивніше показує лобізм національних адміністрацій у міжнародних організаціях і носить характер не стільки геополітичний (хоча не можна виключати), але і економічний.

Так Франція, як виробник і продавець зброї не зацікавлена у зближенні військовому з США, через небажання конкурувати на ринку озброєнь.

А загалом процес лобіювання у сфері безпеки характерна певними рисами:

- немає присутності інтересів приватних Євро груп.

- процес лобіювання і напрямки змінюється під час зміни зовнішньо політичних пріоритетів приклад Німеччини (позиція зміни стосовно США змінилася після приходу уряду А.Меркель.

Європейський дослідник Б.Нойсс констатує "що одним з рівнів лобіювання на Європейському рівні є інтереси регіонів, що поєднують в своїй основі 2 складові мотивації (безпосередньо матеріальну зацікавленість у просуванні тих чи інших проектів і збільшення питомої ваги регіоналізму у Європейському будівництві) [50, с.5].

У Європейському законодавстві чітко регламентована регіональна політика. Так Резолюції Ради Європи від 1974 р.

"Сприяти Європейському співробітництву між місцевими органами влади у різних галузях, - якомога скоріше ознайомлювати з основними положеннями державного законодавства, щоб подолати перешкоди на шляху до прикордонного співробітництва між місцевими органами влади, - послабити адміністративні перешкоди з метою прискорення та спрощення процедури захисту прикордонного співробітництва.

- сприяти забезпеченню місцевих органів влади відповідними регуляторами прикордонного співробітництва" [73].

Фактично дана резолюція створила умови для виникнення концепції яка цілковито протистоїть централістичній концепції, творення загальноєвропейських інституцій і передбачає активну участь регіонів країни у владних функціях Євросоюзу. Значне зростання регіоналізму та децентралізаційних тенденцій було характерне для 1980-х років. Особливо активними на Європейському рівні були федеральні землі Німеччини (про яких ми згадували у першому розділі), і автономні провінції Іспанії. У 1985 р. окремі регіони з власної ініціативи об'єдналися і створили Асамблею Європейських регіонів – на європейський орган, що прагнув до формалізації своєї участі у справах ЄС та Асамблея виявилися завеликою і громіздкою, а деякі регіони в її складі навіть не входили до ЄС. Натомість у Угоді про ЄС передбачила створення комітету регіонів, як дорадчого органу.

Стаття 263 і 265 Договору про заснування Європейської спільноти визначає склад і повноваження комітету регіонів:

"Комітет регіонів до складу якого входять представники регіональних та місцевих органів, які або обіймають виборну посаду в регіональних чи місцевих органах влади, або політично підзвітні виборним зборам комітетові регіонів належить консультувати Раду чи комісію, коли це обумовлено в цьому Договорі та в усіх інших випадках, зокрема стосовно транскордонної співпраці,