Стан наукової розробки теми визначають праці аналітичного характеру, переважно газетні і журнальні статті, рідше – монографії, які розкривають різні аспекти досліджуваної роботи. Велику увагу дослідженню французько-українського співробітництва приділяли Барицький П. [5], Денисенко Ю. [12], Круглик С. [21], Покальчук Ю. [37]. Співпрацю українських і французьких політиків і дипломатів вивчали Зленко А. [13, 14], Тарасюк Б. [44], Литвин В. [24]; а двосторонню співпрацю в економічній сфері досліджували Відянський С. [9], Рудич Ф. [40], Юхименко В. [52]. Не обминули увагою дослідники і культурну галузь, в якій співпраця здійснювалась у різних напрямках. Так, Черевичний Г. аналізував співпрацю в освітній галузі [49], про мистецькі дійства писав у своїх статтях Мороз В. [31], Вітошинська О. [10], Кобець О. [19] та інші вчені.

Наукова новизна дослідження випливає з недостатнього ступеня наукової розробки проблеми українсько-французьких відносин на фоні загального міжнародного співробітництва, і полягає у спробі на основі комплексного вивчення і порівняння доступних матеріалів, зробити історико-політологічний аналіз процесу взаємовідносин між двома великими європейськими країнами та обгрунтувати вклад української дипломатії у зміцнення впливу України на міжнародній арені.

Практичне значення полягає у можливості використання результатів роботи у подальших ширших наукових розробках з даної проблематики. Крім того, критичний підхід у аналізі джерельного матеріалу та опрацюванні наявних історичних та релігійних праць дають можливість, на наш погляд, значно розширити напрямки вивчення подій та явищ даної теми.

Структура роботи визначається характером теми, поставленими метою і завданнями, складається з вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел і літератури, додатків.

Розділ 1 Становлення і розвиток політичних відносин між Україною і Францією

Невід'ємною й надзвичайно важливою складовою функціонування будь-якого державного організму (починаючи з його архаїчних форм і до найрозвинутіших модерних держав як політичної форми організації життя суспільства) обов'язковим атрибутом незалежної держави, поряд із наявністю певної території, кордонів, етносу, мови, системи влади, монетарної системи тощо, є її зов-нішньополітична діяльність, опредметнена сферою дипломатії. Часто саме від зовнішньополітичних рішень, ефективності роботи дипломатичної служби зале-жать долі країн і народів, політична рівновага на континентах й у світі і навіть існування цілих цивілізацій.

Однією з держав, яка найбільш гостро відчула це на своєму історичному досвіді, є Україна. Розташована у самісінькому центрі Європейського континен-ту, на перетині торгівельно-воєнних шляхів між Сходом і Заходом, Північчю та Півднем, вона з давніх-давен постійно ставала об'єктом нападів войовничих пле-мен і народів, неодноразово рятуючи тим самим від нищівних руйнувань не ли-ше Центральну, а й Західну Європу, а пізніше – часто перетворювалася на за-ручника геополітичних інтересів сусідніх держав та імперій [5, с.7].

Загальновідомо, що на історичну долю українського народу значний вплив завжди мали саме зовнішні, міжнародні фактори. Зокрема у XX ст. цей вплив (переважно негативний) був особливо відчутним: не випадково, за деякими останніми даними, відповідно до так званого сукупного «рейтингу зовнішнього впливу», Україна увійшла в першу п'ятірку держав світу, на розвиток яких події всесвітньої іс-торії минулого століття справили визначальний вплив. Наприклад, розв'язання двох складових «українського питання» – об'єднання власних етнічних терито-рій і здобуття державної незалежності, стало можливим у XX ст. лише в умо-вах радикальних змін усієї системи міжнародних відносин, тобто завдяки збігу сприятливих міжнародних обставин [9, с. 35].

Можна переконано твердити, що до певного часу відносини з Україною не входили до пріоритетів зовнішньої політики Французької Республіки останнього періоду, започаткованого розвалом соціалістичної системи і крахом СРСР як держави. Для цього є ряд причин, на яких ми зупинимося нижче, але одна з них впадає у вічі відразу. Це – елементарне незнання конкретної реальності життя людей на величезній території від Карпат до Тихого океану. Заради справедливості слід зазначити, що таке твер-дження стосується взагалі Заходу (згадаймо хоча б гідні подиву «єдинонеділимські» ескапади Маргарет Тетчер і Дж.Буша напередодні про-голошення Україною своєї незалежності). Однак, разом з усіма провідними країнами світу Франція в грудні 1991 року визнала Україну незалежною, суверенною державою, а через місяць прийняла рішення про встановлення з нею дипломатичних відносин [1, с.468].

За таких умов проголошення незалежності Україною (саме нею!) викликало справжній шок. Чи не під його впливом Франція визнала Українську державу і в червні 1992 р. під час візиту Пре-зидента Л. Кравчука, підписала Договір про взаєморозуміння і співробітництво, який і на сьогодні є підвалиною наших відносин [56].

Та перший шок минув, і рух, спря-мований на подальший розвиток відносин на базі щойно підписаного договору, загальмувався. Франція була політично і, якщо можна так сказати, психологічно не готова до цього. Російська дипломатія пропагувала тезу про «тимчасовість» української незалежності. Невідповідно трактувалися Біловезькі угоди, що породило серед французького загалу, зокрема у ЗМІ, сприйняття СНД як нової назви «СРСР». До посольства України йшли листи, заадресовані: «Посольству СНД. Україна». У газетах з'явилася рубрика «СНД», під якою повідомлення про ту чи іншу республіку колишнього СРСР [40, с.26].

Матеріалів про Україну публікувалося в пресі мало, та й в основному вони не були прихильними до нашої незалеж-ності. Розробка договірно-правової бази просувалася повільно: вдавалося під-писати тільки абсолютно необхідні дво-сторонні угоди (про ядерну безпеку, транспортні перевезення, морське рибо-ловство та ін.). Вичікувальна позиція, зайнята керівництвом Франції щодо розбудови стосунків з Україною, пояс-нювалася то наявністю на нашій терито-рії ядерної зброї, то загрозою ЧАЕС. Результатом такого підходу було те, що Договір, підписаний у червні 1992 р., був ратифікований Національними збо-рами Франції тільки 14 лютого 1996-го