Нинішня суперечливість поглядів на співвідношення етики й політики має свою передісторію. У європейській думці здавна протистоять одна одній (а в чомусь, можливо, одна одну й доповнюють) дві принципові концепції такого співвідношення, авторами яких є Аристотель (384 – 322 рр. до н.е.) і визначний італійський політичний діяч і мислитель епохи Відродження Ніколо Макіавеллі(1469 – 1521) [n5, c. 54; 23, c. 129].

У «Нікомаховій етиці» Арістотель визначає людину як політичний суб’єкт і визначає етику і політику як гармонійну єдність практичної епістеми (практичного знання) і продуктивних знань творчого походження. Згідно з його поглядами, етиці етосу відповідає політика полісу. І етика, і політика в Арістотеля – як практична мудрість, на основі якої приймаються правильні рішення в приватних і громадських справах. Давньогрецький філософ вважав, що етика і політика становлять єдину галузь практичної епістеми, практичного знання – на відміну від теоретичної науки, з одного боку, і творчих, або виробничих (роіеtikai) знань, – з другого. Обидві, за Стагіритом, опікуються питаннями виховання доброчесності і звичаїв гідного життя задля досягнення щастя. Тільки етика розглядає ці питання в аспекті природи окремої людини, а політика – в аспекті громадського життя полісу (античного міста-держави). І в першій, і в другій ідеться, таким чином, про людське щастя, благо і шляхи їх досягнення, про людські чесноти. Сутнісний характер єдності етики й політики закріплюється розгортанням в обох головного мотиву спілкування між людьми. Власне, політика і розглядається грецьким мислителем передусім як спілкування, з притаманним йому прагненням до блага, як спілкування «в його найдосконалішій формі, що дає людям можливість жити відповідно до їхніх прагнень». Відтак весь спектр конкретної політичної реальності, за Арістотелем, вписується в систему критеріїв, що зберігають свій етичний характер [n5, с. 55].

Арістотелівська доктрина єдності етики і політики визначала політичну діяльність в Європі до епохи Відродження, доки італійський мислитель Нікколо Макіавеллі не відокремив політику від моралі, довівши, що політика має свої специфічні закони і правила і що їй властивий особливий тип відносин з мораллю. Відомий трактат Н.Макіавеллі «Державець» демонструє нам зовсім інший тип теоретичного осмислення політики і етики, що передбачає їх граничне розмежування. Сама назва цієї праці в руслі цього розгляду є показовою, особливо якщо врахувати, що визначальний для попередньої концепції арістотелівський твір має назву «Політика». В Арістотеля «політика» постає як теоретична модель громадянського життя полісу. Тим часом флорентійський мислитель окреслює саме постать індивідуального політичного діяча, що живе в атмосфері не спілкування, а інтриг, воєн і виходить у своїх вчинках з власних переконань [n5, с. 56].

У свідомість європейців глибоко увійшов образ хитрого, підступного Макіавеллі, майже демона. Тим часом саме його доводиться визнати «хрещеним батьком» політики Нового часу, людиною, яка з’ясувала практичну самобутність політичної сфери і, відповідно, прерогативи того способу людського діяння, який спрямований на досягнення «політичного успіху всередині реального стану речей». Характерно, що й імморалізм, і прагматизм Макіавеллі збігаються в утвердженні абсолютної дистанції між внутрішніми цілями політичної діяльності і приписами та цінностями людської моралі, що їх макіавеллівський державець сприймає не інакше як засіб, корисний в одному випадку, байдужий в другому і шкідливий в третьому. Суттєво, зрештою, не те, що Макіавеллі віддає перевагу «злому» перед «добрим» – для нього і те, і те – по суті, лише інструмент, яким досвідчений політик повинен вміти спритно і вчасно користуватися. Як зазначає Макіавеллі, «Державцеві, щоб утриматися, необхідно навчитися вміння бути недобро-чесним і користуватися чи не користуватися цим, виходячи з потреби». Взагалі-то «володареві зовсім не обов’язково мати всі чесноти, але обов’язково треба поводитися так, ніби він їх має». Словом, додає хитромудрий флорентієць, «володар повинен здаватися милосердним, вірним, людяним, щирим, побожним, але йому треба так опанувати себе, щоб за потреби він міг стати зовсім іншим і робити все навпаки». (Запам’ятаємо цю відкриту Макіавеллі суто політичну ціннісну домінанту демонстративної поведінки, коли «виглядати», «видаватися» важливіше, ніж «бути» – до неї трохи згодом ще випаде нагода повернутися.) [n23, с. 99].

«Кривди, – радить завбачливий автор «Державця», – слід завдавати одразу, бо тоді менше відчуваєш їх окремо, і тому вони менше озлоблюють, навпаки, благодіяння треба робити помалу, щоб їх краще затямили». Політичну діяльність Чезаре Борджіа, феноменального лиходія, Макіавеллі вважає за гідну «подиву й наслідування»; чи не тому, що, як переказували, не було злочину, якого б він не вчинив? Ні, просто, за переконанням Макіавеллі, поведінка Чезаре як політика була оптимально розрахованою, енергійною й ефективною. «Підбиваючи підсумок усім діянням дука, – пише Макіавеллі, – я не міг би йому ні в чому дорікнути... З його гордою душею і високими помислами він не міг правити інакше». Категорії помислу, задуму, мети, повсякчасний клопіт про їхню ефективну реалізацію, навколо чого обертається думка Макіавеллі, підтверджують наведену вище характеристику макіавеллівського державця як своєрідного загального типу «суб’єкта дії» у політичній галузі. Суб’єкта, який налаштований використовувати людей і їхні моральні цінності, по суті, так само, як використовуються в процесі діяльності будь-які предметні ресурси, аби тільки Мета була того варта... [n23, с. 100-101].

Через два з половиною століття після смерті Макіавеллі, в іншому кінці Європи, але все ще в межах тієї ж культурної формації, біля витоків якої стояв автор «Державця», німецький філософ