Переважаючий вплив макіавеллівської парадигми політики, вільної від моральних «упереджень», засвідчують чимало концепцій, що склалися у цій галузі протягом останніх століть. Досить поширеним є переконання, що політики – люди зрадливі, що робити політику можна тільки «брудними руками». Коли ми прагнемо від когось щирості – ми наполягаємо, щоб з нами розмовляли «без політики». З цими буденними уявленнями часто збігається й думка відповідальних експертів, зокрема концепція німецького теоретика Н.Лумана про політику і мораль як автономні соціальні системи з різними сутнісними кодами. Розробник доктрини професійної політики Макс Вебер свого часу також зазначав: «Хто хоче займатися політикою й зробити її своїм єдиним фахом, той має усвідомити, що він матиме справу з диявольськими силами, котрі підстерігають його у кожній акції насильства» [n15, с. 69].

Водночас не припиняються спроби концептуально «примирити» етику і політику щодо характеру їх співвідношення. У цьому «примиренні» протягом останніх десятиліть брали участь такі відомі західні мислителі, як К.-О.Апель, Ю.Хабермас, О.Хеффе, Г.-К.Кальтенбруннер, К. Касторіадіс, Е.Левінас, П.Рікер, Р.Рорті та ін.

У цьому зв’язку пожвавлюється й інтерес до відповідних моментів ідейної спадщини Арістотеля, що явно отримали друге дихання. Позитивні сподівання нинішньої епохи багато в чому спів­звучні з арістотелівським баченням політики як «спілкування вільних людей». Для порівняння можна навести сучасну філософію дискурсу Ю.Хабермаса, яка, по суті, відроджує згадану концепцію на основі методологічно опрацьованих засад інтерсуб’єктивної комунікації тощо. Збіг сучасних проблемних напрямів політичного філософування з арістотелівським осмисленням відносин етики й політики стосується розуміння влади як механізму людського спілкування, що не передбачає обов’язковості насильства. Водночас, як і в Арістотеля, сучасні підходи до осмислення феномену політики здебільшого виключають моралізаторство, безпосередню редукцію даної галузі до становища своєрідної «прикладної етики». Нині стає дедалі очевиднішим, що застосування морально-етичних настанов до сфери політики передбачає, зокрема, визнання особливого онтологічного статусу останньої – сприйняття її як специфічної реальності, здатної чинити опір спробам накинути не властиву їй логіку [n5, с. 32].

Саме як непоступлива реальність, що охоплює людину з усіх боків, політика постає важливою ланкою загальної реальності людської культури. Власне, про політичну культуру в цьому сенсі є підстави говорити, маючи на увазі не просто сукупність ідей, поглядів, засад поведінки або форм спілкування, а передусім певну онтологічну структуру, яка перебуває над діяльністю, тобто формується в зв’язку з розгортанням деякої людської діяльності (у цьому разі – політичної), проте не є безпосереднім її результатом, а радше способом «вбудовування» її самої та її результатів у навколишнє буття.

Так, суттєвим виміром онтології політики є наявність публічного простору (який не тільки уможливлює політичне спілкування, а й міліметр за міліметром відвойовується самим цим спілкуванням у процесі його практичного розгортання). Як зауважував П.Рікер, «політична просторовість – це Offentlichkeit (відкритість. – В.С.), публічність йде поруч з відкритістю». Зауважимо, що публічність – відкритість має стосунок і до сутності культури як такої, так само як до сутності арістотелівської етики етосу і політики полісу [n25, с. 15].

Осмислюючи простір у системі вимірів людського буття взагалі, – тут варто погодитися з М. Хайдеггером – неможливо пройти повз його тлумачення як деякої відкритості навстіж; інтерсуб’єктивність актуалізує саме цей вимір на противагу суб’єктивному буттю-в-часі. Що ж до специфіки власне політичної інтерсуб’єктивності, то вона додає до цього те, що простір-відкритість набуває обрисів і перспектив за своїм джерелом міської (полісної) організації. Якщо цілком зрозумілим і очевидним є те, що жодна справжня політика (котра, як сказав би Гегель, відповідає своєму поняттю) є немислимою поза публічним простором, в якому вона розгортається (в позбавлених світла публічності «коридорах влади» творяться лише інтриги), то не менш істотно й те, що простір, про який ідеться, є простором міським. Політика не існує там, де людина діє із стану своєї усамітненості, в бутті, де обіг природних стихій і потреб переважає для неї тиск актуальності сьогодення, де вибір власної дії не є для неї водночас відповідальним рішенням щодо того, як належить чинити представникам даної спільноти взагалі. Тільки там, де людська особистість реально відчуває себе одним із суб’єктів державного життя, де вона постійно перебуває в полі напруги внутрішніх сил соціокультурного цілого, де перебіг громадського спілкування з достатньою адекватністю відбиває наявний ресурс інформації й функціональний стан даного цілого, – політика стає реальністю [n28, с. 76].

Таким чином, проблемами оптимальної взаємодії політики і моралі на різних етапах розвитку суспільно-політичного життя переймалися філософи та історики, соціологи й політологи. З огляду на необхідність досягнення гармонійної взаємодії між політикою і мораллю важливе значення має з’ясування причин, що зумовили розрив між ними, аналіз форм взаємодії практично-політичної діяльності людей із загальнолюдською мораллю, єдність яких забезпечує гуманістичне регулювання співвідношення цілей та засобів у політиці.

Політика і мораль взаємодіють як форми суспільної свідомості й практики. Етичні поняття – добро, справедливість, чесність, порядність