Часто в неоінституціональній теорії інститути розуміються як правила поведінки і способи підтримки цих правил, в якості ознаки інституту виділяють використання санкцій. Д. Хоманс «Інститути існують і зберігаються не тому що вони закріплені в нормах, а тому що вони пропонують винагороди для індивідів».

Також інститут трактують як організацію. Прте хоча між цими поняттями і є щось спільне, та Д. Норт проводить чіткі відмінності: «як і інститути, організації структурують взаємовідносини між людьми, але важливо відокремити правила від іграків » . Він проводить аналогію з правилами гри в спортивних іграх, де правила визначають те, як іде гра. Але ціль команди – виграти гру, використовуючи чесні ти нечесні прийоми. Організації – це група людей, об’єднаних наміром разом досягнути якоїсь цілі, а інститути як обмежувальні рамки не можуть складатися з людей. Взаємо зв'язок між інститутами і організаціями така: організації створюються для досягнення певних цілей дякуючи тому, що існуючі інститути дають можливість для відповідної діяльності; в процесі руху до своєї цілі організації виступають агентами інституціональних змін. Відмінності між організаціями та інститутами Д. Норт ставить в центрі своєї концепції інституціональних змін.

Поява нового інституціоналізму пов’язана з цілями:

поновити зв'язок між теоретичними положеннями і реальністю, яку вони намагаються представляти;

визнати вирішальну посередницьку роль інститутів в оформленні політичної поведінки;

визнати важкість і непередбачуваність політичних систем.

В політичній науці неоінституціоналізм був зведений до трьох постулатів:

1) політичні інститути розглядаються як повноправні актори політики, в тому сенсі, що вони мають свої власні інтереси, і являються всилу цього частиною «реальної» політики ( Т. Скокпол, Т. Мітчел);

2) інститути мають визначальний вплив на індивідуальну поведінку людини, встановлюючи рамки індивідуального вибору через формування і вираження інтересів.( Дж. Марч, Й. Ольсен, К. Шепсл);

3) інститути – основна детермінанта, яка визначає результати політики; здатність акторів усвідомлювати свої цілі, визначається частково інституціональним контекстом, в якому вони діють. (Ф. Шарф, А. Лейпхарт)

Основним принципом неоінституціоналізму є догмат «інститути важливі».

Дж. Марч і Й. Ольсен основне кредо нового інституціоналізму визначили так: «новий інституціоналізм наполягає на існуванні більш автономної ролі політичних інститутів. Держава не тільки підлягає впливу із сторони суспільства, але так само впливає на нього. Політична демократія залежить не тільки від економічних і соціальних умов, але і від політичних інститутів».

Новий інституціоналізм відіграє велику роль в політології, тому що, як зазначають П. Холл і Р. Тейлор «суттєво розширює наше розуміння політичного світу».

Але не дивлячись на це, інституціоналізм має і свої недоліки, на які вказує Хей:

неоінституціоналізм не зміг пояснити інституційні зміни, обмежившись тільки нетеоретичною вказівкою на «екзогенний шок».

неоінституціоналізм схильний більше до структуралістської логіки, в якій актори являються «в’язнями» інституціональних обставин.

вказуючи на посередницьку роль інститутів і високу ступінь варіації інституціональних контекстів, інституціоналізм схильний до багатого відображення.

як наслідок, він занадто стриманий в створенні сміливих гіпотез.

інституціоналізм, який наполягає на траєкторії історичної спадщини, більш годиться для пояснення стабільності, ніж змін.

Сучасний інституціоналізм являє собою мозаїку різноманітних теорій, точок зору та концепцій. Деколи здається, що немає нічого спільного між різними підходами в рамках інституціоналізму. Але не дивлячись на відмінності, все ж існують деякі важливі риси, спільні для всіх інституціональних підходів. Об’єднуючою різні моделі нового інституціоналізму ідеєю є думка проте, що інститути мають значення. Як відмічають П. Холл і Р. Тейлор, всі інституціональні підходи намагаються пролити світло на ту роль, яку інститути відіграють в детермінації соціальних і політичних результатів. Але в усьому іншому вони вимальовують різні картини політичного світу.

Виокремлюють шість основних напрямків сучасного неоінституціоналізму:

Нормативний інституціоналізм (Дж. Марч і Й. Олсен) – значна увага тут приділяється вивченню ролі норм у формуванні і функціонуванні інститутів, та у визначенні індивідуальної поведінки. Інституціоналізм визначається через цінності і «логіку відповідності». Інститути мають визначальний вплив на індивідуальну поведінку людини, встановлюючи рамки індивідуального вибору через формування і вираження інтересів. До інститутів відноситься встановлена практика (звичаї, стратегії, переконання, парадигмиі т.д.). Інститути – шляхи, по яких політична поведінка глибоко осідає в інституціональну структуру правил, норм, очікувань.

Інституціоналізм з позицій теорій раціонального вибору – наголошує, що поведінка є функцією правил та стимулів більше ніж норм та цінностей. Інститути виступають для цих груп системою правил та стимулів, дотримуючись яких, особи намагаються максимізувати власну корисність. Згідно цього підходу інститути розглядаються лише як формальні утворення і суто інструментально, тобто в якості інструмента акторів для реалізації своїх цілей ( які вони самі визначили для себе під дією зовнішнього фактора). Актори створюють нові інститути чи використовують існуючі. Звичайно, можуть існувати обмеження на вибір цілей акторів зі сторони інститутів, але актори згідні на ці обмеження, тому що в цих умовах вони виграють більше, ніж в ситуації, коли б вони діяли в односторонньому порядку. Інститути існують, якщо актори вважають, що вони надають більше переваг, ніж недоліків. В рамках цього напрямку сформувалася «теорія суспільного вибору» Дж. Бюкенена І Г. Таллока. В основу теорії суспільного вибору покладено ідею виявлення взаємозалежності політичних і економічних явищ, застосування економічних методів до вивчення політичних процесів. Б'юкенен виходить із припущення, що принцип раціональної економічної по-ведінки людини може бути застосований у дослідженні будь-якої сфери діяльності, де людина робить вибір, у тім числі і в досліджен-ні політичних процесів. [5, c.155]

Політику Б'юкенен трактує як обмін. «Політика, — писав він, — є складною системою обміну між індивідами, що в ній останні коле-ктивно намагаються