Отже, в політиці не існує взаємовигідного обміну. Прихильники теорії суспільного вибору роблять висновок про існування політич-ної нерівності, що зумовлена економічними причинами. Це — нері-вність в одержанні інформації, її перекручення, прийняття чиновни-ками, парламентарями рішень, які допомогли б їм бути пере-обраними (популістських), або рішень, що сприятимуть інтересам організованих груп тиску (лобі), але є неефективними для суспільс-тва в цілому.

Ураховуючи ці суперечності, прихильники теорії суспільного вибору пропонують реформування політичної системи. Це рефор-мування передбачає поширення ринкових відносин на політич-ну сферу. Політика, наголошували вони, може і мусить будуватись на таких самих взаємовигідних договірних умовах, як і ринковий обмін.

«Ефективність» політичного обміну, підкреслював Б'юкенен, бу-де визначатись тим, наскільки повно втілюватиметься в життя принцип одностайності. «Одностайність, — писав він, — досягнута учасниками колективного вибору в політиці, є аналогічною доброві-льному обміну індивідуальних товарів на ринку»'.

Історичний інституціоналізм (П. Холл, К. Телен), який наголошує, що для розуміння логіки розвитку політики необхідно визначити початкові рішення, які визначають наступний політичний курс. Інститути визначаються як формальні і неформальні процедури, рутини, норми і згоди, які існують в організаційній структурі політичної системи. Вони можуть варіюватися від правил конституційного порядку чи стандартних робочих процедур бюрократії до договорів, які регулюють поведінку профсоюза. Історичні інституціоналісти повязують інститути з організаціями і правилами та угодами. [13, c.74]

Основна ідея історичного інституціоналізму: першочерговий вибір впливає на всі наступні політичні рішення. Ключовим поняттям цієї наукової течії є поняття «траєкторія майбутнього розвитку» інститутів. Її суть: інститути стають важливими факторами, які формують поведінку акторів, коли актор опиняється в ситуації вибору альтернативної поведінки, він обирає шляхом застосування доступних засобів і прийнятим уявленням про легітимну поведінку. «Траєкторія майбутнього розвитку» інститутів не означає, що актори не мають свободи маневру. Може бути, що вони свідомо відмовляться від шляху траєкторії, вибраного їх попередниками.

Разом з тим, історичні інституціоналісти переоцінюють роль інститутів і недооцінюють відносну широту вибору альтернатив поведінки акторів. Позитивним моментом є те, що цей напрямок підкреслює важливість Інституціональної спадщини минулого для сьогоднішнього контексту.

Структурний інституціоналізм (К. Уівер, Б.Рокман) який найбільшою мірою виступає спадкоємцем “старого” інституціоналізму й наголошує, що структура, система управління влади детермінує відмінності в способі реалізації політики та виборі, який здійснює влада. Тут робиться спроба використати відмінності в конфігурації формальних інститутів (президентське чи парламентське правління) для вояснення відміннного в результатах політики. [14, c.50]

Інтернаціональний інституціоналізм (С. Краснер), який стосується інститутів, що функціонують поза національними державними інститутами. Цей напрямок використовується в теорії міжнародних відносин, і його можна розглядати як аналог інституціональним теоріям у внутрішній політиці.

Соціальний інституціоналізм (У. Ричард Скотт, Ф. Селзнік) що охоплює систему взаємовідносин між державою та суспільством, зокрема, інститути неокорпоративізму. Інститути в рамках цього напрямку виступають в якості еталонної рами, яка дозволяє акторам вирішити, які дії є кращими чи підходящими, і розуміти вчинки інших людей. Інститути виступають вирішальними посередниками між індивідами і цілим світом і між різними індивідами. Вони дозволяють людям розуміти сенс, того що вони роблять. Цей підхід дозволяє отриманим повну картину того, як інститути формують поведінку, та ідентичність. [16, c.32]

Висновки

Новий інституціоналізм як самостійна теоретико-методологічна парадигма став логічним підсумком попереднього розвитку політичної науки. Напередодні Другої світової війни домінуючим напрямком у розвитку політичної науки був інституціоналізм. Представниками “інституціоналізму” в першій половині ХХ ст. виступили Е. Баркер, Дж. Брюс, Т. Коул, Г. Ласкі, К. Фрідріх та ін. Головна увага приділяється лише базовим інститутам – державі, владі у форматі трьох основних складових, політичним партіям, бюрократії. Відповідно держава трактувалася як головний інститут, що знаходився над іншими інститутами меншого порядку. Розгляд цих інститутів мав переважно нормативний характер. Також вивчалися зовнішні фактори, що впливали на функціонування інститутів. Інституціоналізм завжди відчував на собі певний відбиток консерватизму, оскільки в останньому була низка суспільних інститутів – монархія, церква, становий характер суспільства – розглядалися як первинні, постійні та базові характеристики, які визначали суспільне/політичне життя та індивідуальну поведінку.

Отже, новий інституціоналізм розвинувся насамперед у межах теорії модернізації, оскільки в цій теорії наголошувалося, що головним чинником суспільних змін виступає розвиток політичних інститутів. Також наголошується на значному впливі макротеоретичної порівняльної політології у поверненні уваги до інститутів у політичній науці, бо в порівняльних дослідженнях політичних систем інститути розглядалися в ролі змінної рівно як залежної, так і незалежної. Прийнятою точкою зору є позиція, що поява нового інституціоналізму була, певною мірою, критичною та творчою реакцією на здобутки та розвиток біхевіоризму, який вивів на першу лінію проблематику поведінки і відповідно