Новий інституціоналізм або “критичний інституціоналізм” сприяв, на відміну від старого інституціоналізму, залученню до аналізу не лише найбільш суттєвих інститутів – держави, уряду, парламенту, партії та бюрократії, але й інститутів “другого порядку” та неформальних інститутів. Поняття “критичний” не є другорядним у цьому трактуванні. Воно засновується на постулаті, що відбувається не просте повернення до вивчення інститутів та протиставлення пріоритетності поведінки, що є властивим біхевіоризму, а підкреслює, що звернення до категорії політичних інститутів відбувається одночасно з вивченням поведінки діючих політичних акторів, яка переважно вивчається в системі координат теорії раціонального вибору. Тобто в цьому випадку не відбулося відкидання головних засад біхевіоралізму, вони залишаються надалі актуальними й необхідними. На наш погляд, у неоінституціоналізмі відбулося ускладнення самого підходу, коли шляхом синтезу були критично й одночасно творчо залучені в новий інституціоналізм підходи і біхевіоралізму, і теорії раціонального вибору, а також цілої низки інших попередніх теоретичних концепцій.

Головними індикаторами нового інституціоналізму, які, з одного боку, конституюють його як цілісність, а з іншого, – відрізняють від інших теоретичних концептів, виступають: по-перше, аналіз структурних рис суспільства і/або політики рівно як формальних/офіційно прийнятих, так і неформальних; по-друге, фіксація певної стабільності в часі структур, які розглядаються; по-третє, інститути повинні здійснювати вплив на індивідуальну поведінку своїх членів і цей вплив може бути рівно як формальний, так і неформальний; і, по-четверте, інститутам має бути властива певна система спільних цінностей, які мають приймати члени цих інститутів.

Загальною характеристикою, що об’єднує всі існуючі різновиди неоінституціоналізму в певну цілісність, є те, що вони вважають інститути центральним компонентом політичного життя. Відповідно аналіз політичного слід починати з інститутів, а не індивідів. Більше того, новий інституціоналізм наголошує на вирішальній ролі інститутів щодо детермінування поведінки індивідів, і що, власне, інститути зумовлюють переважно сталість політичної поведінки акторів. Подібного рівня регулярності не могло б бути за умови відсутності політичних інститутів.

Новий інституціоналізм поєднує в собі відмінні підходи. По-перше, – це нормативний інституціоналізм. Його засновниками є Джеймс Марч та Йохан Олсен, які значну увагу приділяли вивченню ролі норм у формуванні та функціонуванні інститутів і у визначенні індивідуальної поведінки. По-друге, – інституціоналізм раціонального вибору, який наголошує, що поведінка є функцією правил та стимулів більше ніж норм та цінностей. Інститути виступають для цих груп системою правил та стимулів, дотримуючись яких, особи намагаються максимізувати власну корисність. По-третє, –історичний інституціоналізм, який наголошує, що для розуміння логіки розвитку політики необхідно визначити початкові рішення, які визначають наступний політичний курс. По-четверте, – емпіричний інституціоналізм, який найбільшою мірою виступає спадкоємцем “старого” інституціоналізму й наголошує, що структура/система управління/влади детермінує відмінності в способі реалізації політики та виборі, який здійснює влада. По-п’яте, – інтернаціональний інституціоналізм, який стосується інститутів, що функціонують поза національними державними інститутами. По-шосте, – соціальний інституціоналізм, що охоплює систему взаємовідносин між державою та суспільством, зокрема, інститути неокорпоративізму. Безумовно, жодна з означених версій нового інституціоналізму не забезпечує повного й вичерпного розуміння інституційної поведінки, але кожна з них відкриває свій, особливий ракурс такого широкомасштабного явища як неоінституціоналізм. Всі вони сукупно сприяють його кращому розумінню.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:

Енциклопедично – довідкові видання:

1. Політологічний енциклопедичний словник / за ред.. В. П. Горбатенка, В. Д. Бабкіна. – 2-е вид., доп. І перероб.-К.: Ґенеза, 2004. – с.236.

2. Политическая энциклопедия. М.,1999 – с.240.

3.Політична наука. Словник: категорії, поняття, терміни. – Л.: Кальварія. – 2003. – с.498.

Монографії:

4. Норт Д. Институты, институциональные изменения и функционирование економики. – М.: Начала, 1997. – с.137.

5. Ротстайн Б. Политические институты: общие проблемы // Политическая наука: новые направления. – М.: Начала, 1999. – с.155.

Підручники і посібники:

6. Політологія / за ред. В. П. Горбатенка, В.Д. Бабкіної. – 2-е вид., доп. і перероб. – К.: Генеза, 2004. – с.145-148.

7. Тавадов Г. Т. Політологія. М., 2001. – с.132-138.

Статті:

8. Гайдай Т. Неоинституционализм и его аналетически – исследавательський потенціал // Єкономика Украины. – 2003. - №9. – С.60 – 66.

9. Гельман В.Я. Институциональное строительство и неформальние институты в современной российской политике // Полис. – 2003. – №4. – С.6 – 25.

10. Головаха Є., Паніна Н. Пострадянська деінституціоналізація й становлення нових соціальних інститутів в українському суспільстві // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2001. - №4. – С.5 – 22.

11. Завершинский К.Ф. Методологическая комплементарность в исследовании символических матриц динамики политических институтов // Полис. – 2003. - №1. – С.39 – 49.

12. Зазнав О.И. Вторая молодость «долгожителя»: концепт «политический институт» в современной науке // «Проблемы политичесской науки». – Казань: Центр инновационных технологий. – 2005. – С.12 - 21.

13. Іваненко О. Новий інституціоналізм в економічній соціології: теоретичні підвалини дослідницьких можливостей // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2003. - №1. – С.60 – 70.

14. Кармазини М. Інститут президентства: походження та сутність феномена // Політичний менеджмент. – 2004. - №3. – С.36 – 50.

15. Макєєв С. Соціальні інститути: класичні тлумачення й сучасні підходи до вивчення