Структура дослідження. Робота має три розділи. Перший розділ містить методологічний характер, тобто вказано природу проблеми та хто і коли вивчав дане питання. В другому розділі вказано те, як розвиваються відносини між Україною та НАТО і як надалі будуть розвиватись політика України відносно вступу до НАТО.

У третьому розділі розроблено питання трансформації НАТО у нових геополітичних реаліях. Тобто програми НАТО по пристосуванню до нових вимог сучасного світу, та те що створено нового у структурах НАТО для підвищення ефективності Альянсу.

Загальний обсяг роботи становить сторінок. Список джерел та літератури нараховує пунктів.

Розділ 1. Теоретико-методологічний аналіз геополітичного стану сучасності.

Особливістю наукових розвідок більшості вітчизняних та зарубіжних вчених від початку 1990-х рр. стало обґрунтування необхідності інтеграції України в євроатлантичну спільноту. Значна частина науковців виходили з необхідності встановлення найтісніших контактів із західною цивілізацією в політичній, економічній, соціальній, правовій, гуманітарній і культурній сферах, що надавало змогу затвердити самостійність української держави. Висновки щодо укріплення держави, яка активно інтегрується в міжнародну політику, та необхідності відстоювання національних інтересів цілком відповідають сучасним підходам до інтеграційного процесу. І навпаки, неприйняття європейського покликання України рівнозначно відмові від державності, поверненню до імперії. Особливу увагу привертають роботи, в яких ґрунтовно, на підставі чисельних документів, відстежуються корені європейської та євроатлантичної визначеності України, глибинного підґрунтя належності її до західної цивілізації. Європейські та євроатлантичні прагнення були започатковані у працях М.Костомарова, М.Драгоманова, М.Грушевського, С.Рудницького, М.Міхновського, В.Липинського, О.Донцова, В.Вернадського, Ю.Липи, М.Хвильового, С.Єфремова та інших. Необхідність повернення до своїх витоків викликає настирливу необхідність звертатися до досвіду попередніх поколінь, який переконливо свідчить, що за часів національно-визвольних змагань європейська та євроатлантична ідентичність завжди була в центрі уваги провідників самостійної незалежної України [23, С.45].

Також варто згадати новітні українські геополітичні дослідження. До фундаторів сучасної української геополітичної думки можна віднести М.Кулініча, І.Кураса, Л.Лещенко, С.Лотоцького, О.Реєнта, С.Пирожкова, П. Ситника, В.Солдатенка та інших. В їхніх роботах окреслено основні напрями розвитку української геополітики. У сучасній українській науковій сфері відбуваються процеси осмислення та аналізу досягнень світової геополітичної думки та глибокі наукові спроби пошуків власне українських геополітичних концепцій та стратегій. До певних узагальнень вітчизняних геополітичних досліджень можна віднести монографію С.Андрущенко (Гринько). В цій роботі ґрунтовно розглянуто теоретичні аспекти геополітики, висвітлено існуючи геополітичні концепції за регіональною ознакою, розкрито українську геостратегію в сучасному геополітичному просторі. Втім, позиція авторки щодо необхідності дотримання відносин рівнонаближеності в усіх напрямках (європейському, євроатлантичному та євразійському) скоріше є оптимістичним побажанням, ніж реальністю [13, С. 76].

Більшість сучасних авторів підкреслювали, що на протязі тривалого часу Україна була позбавлена природного для неї євроатлантичного напряму розвитку. Україна, як і інші постсоціалістичні країни, обрала для себе шлях затвердження в своєму житті загальнолюдських цінностей демократизму, ринкових відносин, світових культурних надбань. Всі означені явища, насамперед, можна вважати досягненням європейської та трансатлантичної цивілізації і вони просуваються зараз до нас саме з країн Західної Європи. Більшість дослідників української геополітики вважали, що саме євроатлантичний вектор цілком природно починав відігравати на сучасному етапі винятково важливу, без перебільшення визначальну роль в розвитку українського суспільства [24, С. 14].

З певними застереженнями слід згадати наукові розвідки зарубіжних дослідників. В нашій роботі використовуються і піддаються аналізу доробки сучасних російських авторів з проблем геополітики, зокрема К.Гаджиєва, О.Дугіна, С.Кара-Мурзи, М.Нартова, О.Панаріна, Ю.Тихонравова та інших. Так професор Московського державного університету ім. М.В.Ломоносова І.Василенко ґрунтовно довела особливості православно-слов'янської цивілізації, втім вона не припускає якихсь відмінностей України від Росії. Геополітичні роботи з неприхованим антиукраїнським контекстом стали неодмінним атрибутом пропагандистських творів російських політиків С.Бабуріна, В.Жириновського, Г.Зюганова та інших [45, С. 8].

Дослідження євроатлантичної інтеграції України, неможливо без врахування ідей західних класиків геополітики та сучасних політиків і науковців. Зокрема, йдеться про роботи І.Валерстайна, Р.Келлена, Г.Майера, Х.Макіндера, А.Мехена, Н.Спайкмена, В.Шермана та інших. Впродовж тривалого часу Україна як незалежна держава була відсутня на політичній мапі світу. Відповідно, її, як правило, ігнорували в класичних наукових доробках світових геополітиків. Якщо ж Україна й привертала увагу осіб, причетних до геополітики, геостратегії й прийняття зовнішньополітичних рішень, то в більшості випадків її розглядали в контексті зовнішньої політики Російської імперії та її наступника - Радянського Союзу. Від 1991 року розпочинається нове геополітичне існування України як окремішнього актора із власною геостратегією й власним геополітичним баченням. Оскільки інтеграцію до НАТО було визначено пріоритетним напрямом зовнішньої політики та стратегічною метою України, найбільш актуальною стала проблема становлення України саме в процесах євроатлантичної інтеграції. В цьому контексті треба виокремити дослідження наших сучасників - З.Бжезинського, Ф.Фукуями, С.Хантінгтона, Дж.Шерра. З.Бжезинський прогнозує геополітичну ситуацію на євразійському континенті і щиро сподівається в провідну роль України в упорядкуванні тут демократії та стабільності. Ф.Фукуяма стверджує початок особливого планетарного існування, яке буде проходити під знаком ринку і демократії. С.Хантінгтон доводить, що сучасна світова політика вступає до нової фази, коли джерелом конфліктів є не ідеологія чи економічні причини, а сфера культури, протистояння різних цивілізацій. Проте, абсолютизація будь якого чинника не дає можливості здійснити неупереджений науковий пошук [24, С. 104].

Більшість західних дослідників впевнені, що сучасним виявом руху історії є глобалізація. Світ інтегрується завдяки розвиткові технології, торгівлі й інвестиціям, завдяки обміну думками, який стимулює економічне зростання і створює підвалини для поширення демократії. Там, де розвивається економіка, неминуче поширюється демократія. Саме цей різновид прогресу - єдиний, який створює шанс розвитку для бідних країн і, зокрема, України.