Значний масив наукових розвідок складають роботи, які безпосередньо присвячені стосункам України з Організацією Північноатлантичного договору. Зокрема, найбільш ґрунтовно і послідовно стосунки з НАТО розглянуто в роботах політиків і дослідників В.Бадрака, О.Бодрука, О.Гочаренка, В.Горбуліна, П.Демчука, О.Дергачова, О.їжака, Є.Камінського, Є.Марчука, О.Потєхіна, А. Соболева та інших [34, С. 89].

Найбільш показовими в цьому сенсі виглядають роботи професора Г.Перепелщі. В них доведена роль НАТО в новому стратегічному вимірі після другої хвилі розширення. Найбільш важливим з точки зору теми нашого курсу є висвітлення внутрішнього виміру євроатлантичної інтеграції України. Зокрема, тут розглянуті політичні критерії вступу до НАТО в контексті необхідності соціально-економічних і політичних реформ, динаміка української громадської думки щодо Альянсу, а також роль засобів масової інформації у формуванні позитивного іміджу НАТО. Значна увага приділена військовій реформі в Україні в контексті євроатлантичної інтеграції. Концептуальні питання реформування структур безпеки і оборони в світлі майбутнього вступу до НАТО ґрунтовно розглянуті в колективній праці підготовленій Національним науково-дослідним центром оборонних технологій і воєнної безпеки України. Слід підкреслити, що питання євроатлантичної інтеграції України стали предметом інтересу низки молодих науковців - К.Білої, О.Деменка, О.Палія, О.Полторацького, О. Томашевича. В їхніх дослідженнях Грунтовно розглянуті різноманітні аспекти трансформації Організації Північно-Атлантичного Договору та поглиблення участі нашої держави у взаємодії з Альянсом. Однак, попри певне зростання дослідницьких зацікавлень співпрацею України з Організацією Північно-Атлантичного Договору, вказані студії залишалися за межами широкого громадського інтересу та не впливають суттєво на стан громадської думки щодо НАТО в державі [21, С. 76].

Варто зупинитися також на студіюванні участі регіональних владних структур, органів місцевого самоврядування, недержавних акторів України в наповненні конкретних змістом євроатлантичної інтеграції держави. Більшість дослідників впевнена в тому, що розвинута мережа громадських організацій є базовою умовою формування громадянського суспільства як однієї з базових цінностей євроатлантичної цивілізації.

Таким чином, аналіз студіювання процесу формування і розвитку євроатлантичного вектору української політики дає підстави зробити висновок, що в науковій літературі не викликає сумнівів те, що інтеграція України в Європу - це об'єктивний процес сучасності. Він підготовлений усім ходом історичного розвитку нашої країни. Український народ завжди був органічною складовою європейської спільноти. В процесі євроатлантичної інтеграції Україна все більше набуває рис впливової європейської держави, дедалі більше перетворюється в реального та активного суб'єкта міжнародних відносин, в справжнього "гравця" на великій геополітичній шахівниці Євразії. Водночас, більшість дослідників визнає, що інтеграція України відбувається повільно, з суттєвими протиріччями. Втім, основні причини такого явища треба шукати, насамперед, не в зовнішніх, а у внутрішніх чинниках. Безумовно, що позиції більшості авторів розглянутих робіт збігаються в тому, що для входження до Європи Україна має вирішити цілу низку політичних, економічних, соціальних і правових проблем. Здійснити політичні і економічні реформи, підвищити життєвий рівень населення, без чого неможлива інтеграція України в євроатлантичні структури, регіональне самоутвердження нашої держави в Центрально-Східній Європі [24, С. 134].

Результати будь-якого дослідження визначаються передусім кількістю та характером наявної джерельної бази. Оптимальне використанім різноманітних джерел потребує їх класифікації, для якої нами застосовується загальновизнаний принцип розподілу за походженням.

Згідно з цим джерельна база євроатлантичного вибору України може бути поділена на кілька груп.

В першу групу входять міжнародно-правові акти, зокрема, Організації Північно-Атлантичного Договору. До цієї ж групи варто віднести двосторонні договори та угоди між Україною та НАТО. Всі європейські країни - члени НАТО організацій визнали Україну і встановили з нею дипломатичні відносини. При чому, абсолютна більшість з них зробила це або наприкінці 1991 року, або протягом першого кварталу 1992 року. На кінець 2004 року діяло біля 1000 договорів України з європейськими країнами - сучасними членами НАТО. Більшість з них було укладено після досягнення Україною політичної незалежності. Інші договори Україна виконувала як один з правонаступників Радянського Союзу [41, С.10].

Наступну групу складають вітчизняні нормативні акти центральних і регіональних органів влади. Виходячи з Конституції України, саме парламент визначає основні напрями зовнішньої та внутрішньої політики. Зокрема, це - Закони України та Постанови Верховної Ради України та її окремих комісій та комітетів, матеріали парламентських слухань щодо зовнішньої політики, європейської та євроатлантичної інтеграції. В цьому контексті варто особливо зупинитися на Законі України „Про основи національної безпеки України" від 19 червня 2003 року. В ньому серед основних напрямів державної політики з питань національної безпеки України у зовнішньополітичній сфері було зазначено забезпечення повноправної участі [46, С. 12].

України в загальноєвропейській та регіональних системах колективної безпеки, набуття членства у Європейському Союзі та Організації Північноатлантичного договору при збереженні добросусідських відносин і стратегічного партнерства з Російською Федерацією, іншими країнами Співдружності Незалежних Держав, а також з іншими державами світу. Саме цей нормативний акт є принциповим з точки зору змісту нашого курсу. Хоча варто зазначити, що Верховна Рада ще 2 липня 1993 року в Постанові „Про основні напрями зовнішньої політики" зазначила, що західним державам належить провідна роль в сучасній міжнародній системі, зокрема, у всесвітньому економічному комплексі і в міждержавних інституційних механізмах управління глобальними і регіональним процесами. Виходячи з цього визначальною рисою зовнішньої політики України щодо цих держав стало встановлення з ними відносин політичного і військового партнерства, взаємовигідного економічного співробітництва, широких культурних, наукових, гуманітарних зв'язків. Розбудова стосунків із західноєвропейськими державами створювало умови для відновлення давніх політичних, економічних, культурних, духовних зв'язків України з європейською