цивілізацією, прискорення демократизації, проведення ринкових реформ та оздоровлення національної економіки. Водночас таке співробітництво стало підґрунтям для розширення участі України в європейських структурах та майбутнього інтегрування її господарства до загальноєвропейського і світового економічного простору. В цьому контексті особливе значення для України мали і мають відносини із Сполученими Штатами Америки як країною, політика якої суттєвим чином впливає на розвиток міжнародних подій. Отже, ще в 1993 році Верховна Рада України зазначила перспективною метою української зовнішньої політики членство України в Європейських Співтовариствах, а також інших західноєвропейських або загальноєвропейських структурах. Суттєва активізація дій парламенту в реалізації євроатлантичного покликання відбувається з 2002 р., після утворення відповідного профільного комітету. Було проведено кілька парламентських слухань по інтеграційній тематиці. [47, С. 13]
Втім, не парламент, а глава держави і виконавча гілка влади були і залишаються ініціаторами та реальними виконавцями абсолютної більшості євроатлантичних прагнень України. Саме Президентом України були прийняті і затверджені спеціальними указами Державні програми співробітництва України з Організацією Північноатлантичного Договору (НАТО) на період до 2001 р. і на 2001-2004 роки, Стратегія України щодо Організації Північноатлантичного договору (8 липня 2002 р.), Державні програми підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації фахівців у сфері європейської та євроатлантичної інтеграції України, інформування громадськості з питань євроатлантичної інтеграції України на 2004-2007 рр., щорічні Цільові плани в межах Плану дій Україна-НАТО на 2003-2007 рр. тощо. Окремо необхідно зупинитися на документах і матеріалах дорадчих органів, зокрема, Адміністрації та Секретаріату Президента України, Державної Ради з питань європейської та євроатлантичної інтеграції, Національного центру євроатлантичної інтеграції, Національного інституту стратегічних досліджень при Президентові України, Національного інституту проблем міжнародної безпеки при Раді національної безпеки і оборони України. [45, С. 23]
Органи судової влади значно менше, в порівнянні з іншими гілками української влади, брали участь в процесах євроатлантичної інтеграції, проте заперечити їхню участь в реалізації відповідної державної політики неможливо.
Важливу групу складають документи державної виконавчої влади на місцях, міських рад та інших органів місцевого та регіонального самоврядування. На жаль, не в усіх областях регіональне втілення політики євроатлантичної інтеграції знаходило відповідне відображення. Втім, саме ці документи найбільш детально та ґрунтовно демонструють, що відповідна справа була не лише справою центральних органів виконавчої влади [42, С. 20].
Окрему групу складають документи і матеріали українських політичних партій. Партійні програми, поточні заяви та ухвали, виступи лідерів свідчили про глибокі розходження точок зору щодо євроатлантичних перспектив України серед вітчизняного політикуму. Серед українських та зарубіжних недержавних громадських організацій на особливу увагу заслуговують громадські організації, які відповідно до своїх статутних вимог намагалися конкретними реальними кроками наближати євроатлантичну перспективу України. їхні інформаційно-аналітичні матеріали орієнтовані на суспільний діалог щодо стратегії розвитку України. Неурядові громадські організації намагалися стимулювати дискусії, які дозволяли шукати шлях до встановлення соціально-політичного консенсусу відносно майбутнього країни, її місця в світі, європейській та євроатлантичній спільноті.
В мемуарах першого міністра закордонних справ України А.Зленка дуже образно помічено, що дипломатичне визнання та набуття членства нашої держави в НБСЄ (ОБСЄ) були свідоцтвом про народження, вступ до Ради Європи - атестатом про зрілість, а майбутнє членство в ЄС та НАТО - дипломом про вищу освіту. На думку А.Зленка, не лише Сполучені Штати вийшли переможцем з „холодної війни". Переможцями відчували себе і всі країни Центральної та Східної Європи, у тому числі новонароджена Україна. Окремо він зупиняється на взаєминах з Організацією Північноатлантичного Договору - як одному з реальних шансів повернення країною свої ідентичності. А.Зленко вважав, що на напрямі євроатлантичної інтеграції перспектива України є відчутно ближчою, ніж у випадку з Європейським Союзом. На відміну від ЄС, НАТО прямо заявляє про євроатлантичну перспективу України. Варто також згадати довідкові видання Організації Північноатлантичного Договору, зокрема, здійснені Центром інформації і документації НАТО в Києві. [48, С. 347]
Дуже великий за обсягом масив складають статистичні данні, матеріали соціологічних досліджень та засобів масової інформації.
Узагальнюючи позиції багатьох політиків та дослідників можна зазначити, що основними ідеологічними концепціями в українському суспільстві кінця XX - початку XXI століття щодо євроатлантичної інтеграції держави були національно-демократична, неокомуністична, ринково-інтеграціоністська (поєднує ідеї побудови ринкової економіки й політичної інтеграції України з Росією) та національно-радикальна.
Основними рисами національно-демократичної ідеології була орієнтація на ринкову модель розвитку суспільства, державну незалежність України, національну толерантність та створення умов для вступу до Європейського Союзу та Організації Північноатлантичного Договору. Разом з тим, як правило, було відсутнє реально розуміння конкретних кроків щодо реалізації цієї мети.
Неокомуністичну ідеологію від комуністичної радянської доби відрізняла відмова вад побудови комуністичного суспільства як соціальної мети. Якщо комуністична ідеологія акцентувала увагу на перспективах розвитку суспільства, його майбутньому, то для ідеології неокомунізму більш важлива ретроспектива, тобто її можна охарактеризувати як реконструктивістську. Саме в цьому контексті відносно нейтральним було ставлення до ЄС та різко негативне до НАТО. Водночас, саме цей політичний напрям, керуючись своїми засадовими принципами найбільш активно виступав за відновлення чогось на кшталт СРСР, або принаймні за «воз' єднання» з Росією. Політична інтеграція України та Росії є одним з домінуючих мотивів у неокомуністичній ідеології, що впливає і на погляди її прихильників [34, С. 252].
Доволі поширеною на Сході і Півдні України (якщо не домінуючою на рівні масової свідомості) стала з початку XX століття ідеологія, яка поєднувала ідеї ринкової економіки, політико-економічної інтеграції в ЄС і інтеграції пострадянського простору. Втім, такий підхід не позбавлений певних протиріч, зокрема щодо участі