Що стосується національно-радикальної ідеології в Україні, то кількість її носіїв скорочувалася. Цей напрям базувався, головним чином, на міфічному усвідомленні самодостатності України, недоречності інтеграції як на Схід, так і на Захід та певних ксенофобських мотивах. [43, С. 23]

Боротьба ідеологій та політичних сил, що стояли за ними, значною мірою формувало характер соціально-політичних процесів, що відбувалися в Україна. Основною віссю ідеологічного протистояння в Україні в 1990-ті роки було протистояння націонал-демократичної та неокомуністичної ідеологій. Воно полягало в антагоністичному підході до вирішення двох найважливіших соціально-політичних проблем: а) вибір між незалежним державним розвитком України і політичною інтеграцією колишніх радянських республік; б) вибір маж ринковою та централізовано-плановою (соціалістичною) економкою. Особливістю ситуації, що склалася навколо національно-демократичної ідеології після 1991 р., було, з одного боку, те, що після проголошення незалежності України та курсу на ринкову перебудову економіки, її основні принципи покладені в основу офіційної ідеологічної доктрини владних кіл. З іншого - ідеологи націонал-демократичних партій наголошували на опозиційності владі. Вони доводили, що декларовані владою націонал-демократичні принципи розвитку українського суспільства не відповідають реальній політиці, а лише прикривають інтереси колишньої радянської промислової та партійної еліти, яка не втратила своїх позицій і після проголошення незалежності. Однак ця опозиційність значною мірою була декларативною, спричиненою небажанням нести відповідальність за неефективну політику влади, вона не виявлялася в конкретних діях, окрім критики влади за нерішучість у проведенні реформ. [41, С. 14]

З початку XXI століття центр ідеологічної боротьби переміщується в зовнішньополітичну площину. Можливості будь яких альтернатив ринковій економці зникають, але вектор зовнішньополітичного розвитку стає стрижнем боротьби за збереження української державності. На наш погляд, саме протистояння в зовнішньополітичні сфері, особливо наприкіці досліджуваного періоду свідчило про те, що в Україні не була подолана суспільна криза, яка була пов'язана з переходом від однієї системи суспільних відносин до іншої та становленням української державності як такої.

Спираючись на трансформації зовнішньої політики України, що склалися у процесі дослідження діяльності на шляху європейської та євроатлантичної інтеграції був використаний принцип всебічності та плюралізму. Предметом уваги стали погляди на зовнішньополітичну орієнтацію активних учасників українського політичного життя, які особливо рель'єфно проявлялися під час президентських та парламентських виборчих кампаній. Водночас не скидалися з рахунку аналітичні підходи представників різних політичних таборів до визначення векторів української зовнішньої політики. Враховуючи їхню ідеологічну заангажованість, відтворювалася складна картину діяльності державних та недержавних інституцій щодо реалізації європейського та євроатлантичного покликання. Практика доводила дійсність позиції про те, що за межами такого покликання само існування української самостійної державності було неможливим. Спираючись на це, автор намагався відійти від заідеологізованих схем у вивченні процесу європейської та євроатлантичної інтеграції України, об'єктивно викласти проблеми, які позначалися на ефективності її втілення, формах та методах роботи. Водночас, розглядаючи внутрішню та зовнішню політику органів держави та місцевого самоврядування, діяльність недержавних акторів в цьому напрямі, відслідковувалися логічні результати реалізації національних інтересів української держави з урахуванням глобальних змін у геополітичній ситуації в цілому та впливів найпотужніших акторів міжнародних відносин та сусідніх держав. [43, С. 67]

Вивчення діяльності українських органів державної влади та місцевого самоврядування, політичних партій та громадських організацій довело, що принцип руху та розвитку був важливим методологічним засобом дослідження. Він вимагав розкриття еволюції механізму формування зовнішньополітичних орієнтацій на всіх етапах відповідного історичного періоду. Специфіка розвитку взаємин України з міжнародною спільнотою полягала передусім в необхідності ствердження дійсно самостійного зовнішньополітичного курсу який би адекватно віддзеркалював корінні національні інтереси держави. Втім, протягом всього досліджуваного періоду залишалася проблема визначення саме таких національних інтересів. Сутність національних інтересів, на наш погляд, полягає передусім, в необхідності необмеженого в часі існування України в якості самостійного суб'єкта міжнародних відносин. Таке існування має ґрунтуватися на постійному зростанні усіх компонентів могутності країни - політичному, економічному, соціальному, військовому, освітянському, науковому, гуманітарному тощо. Це зростання повинно було забезпечувати користування результатами цієї могутності українським суспільством. Сучасний погляд на національну безпеку передбачає її розуміння не лише як стан захищеності людини, суспільства, держави від певних загроз чи як відсутність загроз загальноприйнятим суспільним цінностям, а як систему оптимізації взаємовідносин між усвідомленими загрозами та ресурсами, що має суспільство для протидії цим загрозам. Оскільки загрози для суспільства присутні завжди, а рівень захищеності від них ніколи не досягає свого максимуму, національна безпека є динамічним засобом досягнення і підтримки балансу між реальними та потенційними загрозами, з одного боку, та здатністю суб'єкта протидіяти їм, з другого. Проблеми розробки й імплементації ефективної національної стратегії, визначення геополітичних пріоритетів і життєво важливих національних інтересів, стимуляції усвідомлення політичною елітою ролі й місця України в глобальному геополітичному просторі стають сьогодні ключовими імперативами, визначальними чинниками її політичного майбутнього. [25, С. 78]

Затвердження юридично курсу на європейську та євроатлантичну інтеграцію, на жаль, залишало актуальними суперечки в українському суспільстві щодо визначення геополітичних пріоритетів. Отже зазначений принцип дозволив повною мірою враховувати відповідні аспекти українського політичного життя. Принцип руху та розвитку, застосований в дисертації, дав можливість розкрити особливості діяльності органів державної влади, місцевого самоврядування, недержавних структур щодо європейської та євроатлантичної інтеграції України в різні періоди президентства Л.Кравчука та Л.Кучми. [21, С. 45]

Основою дослідження має бути, безумовно, і загальна теорія історичного пізнання, яка користується універсальними методами наукового аналізу та синтезу. Ці методи дозволили дослідити структуру державного апарату, органів місцевого самоврядування, недержавних інститутів саме в контексті їхньої участі в реалізації