Г. Бороздіна розуміє самопрезентацію перш за все як “самоподання”, що визначається як здатність особи втручатися в процес формування свого образу в партнера по спілкуванню. І. Дяченко вважає, що самопрезентацію можна розглядати і як стратегію соціального життя, і як необхідне комунікативне уміння, яке проявляється в широкому діапазоні соціальних ситуацій, будучи, таким чином, позитивною цінністю [1, с.15].

Аналіз вітчизняної та зарубіжної літератури виявив п’ять найбільш часто використовуваних підходів до визначення сутності і змісту самопрезентації. Самопрезентацію характеризують як: 1)діяльність, активність; 2)процес; 3)поведінку; 4)уміння; 5)спосіб [2, с.85]. Нам вдалося хоча б частково показати ці підходи.

Коли говориться про процес самопрезентації, мається на увазі двосторонній процес: з одного боку це репрезентація себе суб’єктом об’єкту, з іншого – сприйняття об’єктом суб’єкта, формування у нього певних ставлень до суб’єкта процесу. В. М. М’ясищев вказував на “систему взаємозв’язків”, за якою суб’єкт, який сприймає об’єкт, являє собою системну єдність “подразників” і певний смисл для неї. Він говорить про те, що “відносини зв’язують людину не стільки із зовнішніми аспектами речей, скільки з їх сутністю, з їх смислом”.

Тобто, можна стверджувати, що під час процесу самопрезентації зовнішність відіграватиме, безумовно, величезне значення, але не менш важливою буде внутрішня сутність людини, її внутрішній світ, мовлення, соціальна компетентність. Лише за умови доповнення зовнішніх компонентів внутрішніми об’єкт може створити цілісний образ суб’єкта, сформувати до нього певне ставлення й оцінити його, а отже, лише в цьому випадку можна буде говорити про повноцінний процес самопрезентації. Також слід зауважити на те, що крім “соціального”, або контактного сприймання (коли образ людини, що презентує себе, складається в результаті безпосереднього живого спілкування), є й опосередковане сприймання (під час телефонної розмови, радіомовлення, інтерв’ю в періодиці чи інших видах ЗМІ (засобів масової інформації). “Наші стосунки з іншими людьми мають тепер не більш як випадковий і уривчастий характер, оскільки вони ґрунтуються на глобальному досвіді, а не на конкретному сприйнятті одного суб’єкта іншим” [3, с.210 – 211].

Характеризуючи феномен самопрезентації, ми вважаємо доцільним вказати на його зв'язок з іміджем, який є його безпосереднім результатом. “Імідж” дослівно з англійської означає “образ”. Імідж – це образ особистості або соціального інституту, який існує у масовій свідомості [9, с.190]. Імідж оратора є важливим оскільки формує готовність слухачів діяти таким чи іншим чином.

Дослідники виокремлюють ряд основних мотивів, котрі формують підґрунтя процесу самопрезентації, а саме:–

підтримка відчуття власної унікальності та неповторності;–

демонстрація своєї приналежності до певного оточення;–

утвердження бажаної “Я-концепції” та зміцнення самооцінки;–

отримання соціальної та матеріальної вигоди;–

підвищення привабливості, отримання схвалення і поваги;–

збереження та збільшення влади і впливу [2, с.86].

Слід відмітити, що для багатьох психологів ключовим мотивом самопрезентації вважається потреба в отриманні соціального схвалення. Однак самопрезентаційна поведінка не завжди призначена для пред’явлення лише соціально схвалюваної ідентичності. Люди можуть часто проявляти у спілкуванні агресивність чи слабкість для досягнення певних цілей.

Не дивлячись на універсальність мотивів само презентаційної поведінки, спостерігаються значні індивідуальні відмінності в здійсненні самопрезентації. Представники публічних професій (актори, політики, журналісти і ін.) в більшій мірі усвідомлюють необхідність контролю над враженням, яке справляють. В інших сферах подібний контроль і його усвідомлення, менш виражені. Крім професійних особливостей самопрезентації існують також гендерні та вікові відмінності цього процесу, які впливають на особливості стилю комунікації, вибір само презентаційних технік, тактик і стратегій [2, с.86 – 87].

Жодна соціальна взаємодія не обходиться без презентації себе, своїх особистісних чи професійних якостей. Потрапляючи у ситуації міжособистісного спілкування, – кожен з нас стає суб’єктом самопрезентації. Не залежно від усвідомлення своїх дій, ми надаємо партнеру по спілкуванню інформацію про себе посередництвом різноманітних символічних знаків (зовнішнього вигляду, оточуючого середовища – офісу, дому, залу, соціальних символів престижу та статусу – марка автомобіля, модель телефону і ін.), а також своєю вербальною та невербальною поведінкою (див. рис. 1.1) [2, с.87].

Автоматично, момент початку спілкування, наш партнер, сприймаючи як усвідомлено, так і частково не усвідомлено цю інформацію, стає об’єктом нашої самопрезентації. Таким чином самопрезентація є засобом керування враженнями, які ми створюємо у людей.

Засоби самопрезентації Соціальна ситуація (ситуація

рольової взаємодії)

Рис.1.1. Схема здійснення самопрезентації в процесі міжособистісної взаємодії.

В процесі спілкування використовуються різноманітні тактики і стратегії самопрезентації, які носять як вербальний, так і невербальний характер. Спроби розробити класифікацію тактик самопрезентації робили багато авторів. Найбільш відомими служать класифікації іноземних дослідників E. Jones, W. Benoit, A. Schutz та інші. Одна з останніх за часом розробок – класифікація, котра має практичне значення: на цій теорії ґрунтується опитувальник по тактиках самопрезентації. Дана класифікація включає в себе дванадцять самопрезентаційних тактик, сім з яких відносяться до асертивного типу, а п’ять – до захисного типу самопрезентації.

В наведеній нижче таблиці, описані захисні і асертивні тактики самопрезентації, вони співвіднесені з певними групами – стратегіями самопрезентації (див. табл. 1.1).

Крім цього, змістовні характеристики кожної із тактик адаптовані відповідно до контексту культури. Головним ґрунтом для виділення стратегій самопрезентації слугували особливості поведінки людей, котрі прагнуть