План

Вступ

1. Взаємозвязок політики й моралі в історії.

2. Спільне в політиці й моралі

3. Розбіжності політики та моралі

4. Моральна оцінка політичних рішень і особистості політика.

Висновок

Список використаних джерел

Вступ

Етика і політика, політика і мораль. Чи є щось між цими поняттями спільного? Чи навпаки, вони належать до різних сфер життя та стосуються різних типів людей: політика – для людей ділових, “прагматиків”, здатних вершити суспільні діла, а етика – для сентиментальних мрійників, “теоретиків”, позбавлених відчуття реального життя та впливу на нього.

Щоби могти на ці питання відповісти, треба спочатку визначити, що згадані поняття означають.

Поняття “етика” (від грецького to ethos, що означає “звичай”, “душевний склад”, “нрав”, “натура”, “характер”) стосується сфери добра і зла, сфери, до якої належать такі поняття як совість, провина, заслуга – поняття, які чітко відрізняються від усіх інших аспектів людського життя. Як тільки постає моральне питання, ми відразу розуміємо, що це – “зовсім інший світ”, відмінний від повсякденної рутини, світ незрівнянно серйозний та пов’язаний з особливим зобов’язанням. Як і у всякій сфері людського життя, тут є свої поняття та категорії, свої “дані”. Вони не даремно звуться “даними” – ці поняття та категорії не є довільним витвором окремої людини, не є продуктом історичного розвитку, чи суспільної угоди. Вони дані нам у повсякденному моральному досвіді. Добро, справедливість, любов, чесність, милосердя, шляхетність, прощення, чеснота відкриваються нашому духовному зорові у своїй внутрішній правдивості та своєрідності, як тільки ми входимо у пізнавальний контакт із ними – як “саморозкриття” їхніх сутей. Їхня онтологічна правдивість, змістовна визначеність свідчить про те, що вони не можуть бути чимось суттєво інакшим, аніж вони постали перед нашим пізнаючим духом. Вони також є занадто змістовними, занадто вагомими, щоби бути людським винаходом, індивідуальним чи суспільним.

Для етики ключовим є поняття вчинку, як свідомого та наміреного здійснення стану речей у дійсності, оскільки моральна доброта чи зло, чесноти чи вади, провини чи заслуги з’являються в особі внаслідок її вчинків. Вчинок же не відбудеться, якщо для нього немає мотивації. А мотивувати наш вчинок може лише щось значиме (не може стати мотивом щось цілковито нейтральне). А цим значимим може бути щось, що приносить суб’єктивне задоволення (як-от горнятко кави після смачного обіду), або те, що є об’єктивним добром для мене (наприклад, бормашина стоматолога, коли у мене болить зуб), або ж цінність, як позитивна значимість речі в собі, незалежно від мого чи будь-чийого ставлення до цієї речі. В той час, як попередні типи значимости є завжди значимими для когось, цінність (візьмімо для прикладу “героїзм”, “велич”, “краса”, “шляхетність”) суттєво суперечить оцьому “для”. І коли перших два типи значимости можуть мотивувати наші вчинки лише тому, що в результаті ми отримаємо добро чи задоволення, то цінності вимагають від нас дати на них належну відповідь, визнати їх, незалежно від нашого добра чи задоволення. (Наприклад, цінність людського життя вимагає від нас його порятувати, навіть якщо при цьому ми наражаємося на небезпеку). Правда, відповівши належно на цінність, ми в результаті отримуємо радість, вдоволення, щастя, але вони завжди з’являються як наслідок, як побічний ефект нашого належного ставлення до цінности (а не як ціль), і є незрівнянно вищими і суттєво інакшими, аніж те задоволення, яке може нам дати щось суб’єктивно задовільняюче. Даючи належну відповідь на цінність, ми неначе виходимо поза межі нашої егоїстичної замкнутости, тоді як постійне стремління до задоволення поневолює і замикає нас в ній.

Після того, як ми так коротко розглянули, що таке “етика”, спробуємо виявити її взаємозв’язок із політичною діяльністю.

Слово “політика” походить від грецького he polis, що означає “місто”, “громада”, “суспільство”, “населення”, “країна”. Отже, ta politika (дослівно: “суспільні справи”), це – діяльність, спрямована на зорганізування такої суспільної форми життя, її збереження та зміцнення, захист від зовнішніх ворогів та забезпечення прав і добробуту окремих індивідуумів, які творять дану спільноту. А оскільки люди, будучи істотами тілесними, займають певне місце в просторі, то невід’ємним правом кожного індивідуума, а отже – і їхньої спільноти, є територія, на якій вони могли би жити. Тому до “політики” належить також забезпечення та збереження території, необхідної для життя спільноти. Таким чином, політика, загально кажучи, є служіння окремим індивідам, зорганізованим в спільноту – інших цілей політика не має. Однак, це не означає, що осягнення вищезгаданих цілей повинно здійснюватися якоюсь сторонньою до самого суспільства силою, тобто лише тими людьми, які себе для даної діяльности присвятили і через те стали суспільним “авторитетом”, а решта людей мала би очікувати “забезпечення своїх прав і добробуту” неначе лялечки в мурашнику. Навпаки, осягнення вищезгаданих цілей – “спільного добра” – можливе лише зусиллями самих індивідів, які дану спільноту творять. Завдання “авторитету” є – зорганізувати громадян для осягнення цих цілей. А це, беручи до уваги зіпсованість людської природи, неможливо без зобов’язання громадян до їх осягнення. Зобов’язати же громадян можна лише певними приписами, які є обов’язковими для всіх (включно з “авторитетом”) і мають характер наказу або заборони. Тобто, існування спільноти та політична діяльність, спрямована на його забезпечення, є неможливою без законів (тобто без “позитивного права”). (Очевидно, що закони як обов’язкові приписи мають сенс лише тоді, коли є змога добитися їх виконання, тобто, в розпорядженні “авторитету” повинні бути засоби примусу до