1. Мораль і політика відносяться до найбільш ранніх соціальних регуляторів громадського життя. Зближає їх те, що й та й інша відносяться до сфери соціального вибору, тому досить рухливі й мінливі.

2. Мораль і політика - це нормативні регулятори життєдіяльності індивідів. Упорядковану поводження людей здійснюється за допомогою моральних і політико-правових норм (загальних правил, еталонів, зразків поводження), які є загальнообов'язковими для всіх людей.

3. Розбіжності політики та моралі

Політика й мораль розрізняються способом формування й засобами реалізації.

1. Сфера моральних відносин - це в основному взаємозв'язок між окремими особистостями, вимогами до індивіда з боку суспільства в цілому, окремих груп, узгодження особистого інтересу із суспільним, затвердження соціального в індивідуальному. Політичні відносини не покликані виражати індивідуальність кожного, але конкретно виражають групові інтереси. Мораль же виражає духовні й особистісні потреби суспільства. Норми моралі складаються на основі подання людей про добро й зло, совісті, справедливості. Вони стають обов'язковими для всіх у міру усвідомлення й визнання їхньою більшістю членів суспільства. Політичні й правові норми встановлюються державою й звичайно фіксуються в законах, після їхнього опублікування їм повинні коритися всі. Норми моралі не закріплюються в спеціальних актах, а існують у свідомість людей. У більшості випадків вони дотримуються добровільно на основі розуміння людьми справедливості їхнього приписання, завдяки внутрішньому переконанню й чинності суспільної думки. Політико-правовим нормам люди дотримуються добровільно лише в зрілому цивільному суспільстві, розуміючи їхню справедливість. Однак для їхнього дотримання держава вправі застосовувати засоби примусу.

2. Моральні норми виступають у вигляді узагальнених правил поведінки, властивих для всіх ситуацій. Політичні й правові норми визначають правила взаємин держави й цивільного суспільства; партійні норми - правила поведінки членів організації й т.д.

Немає універсальної моделі зв'язку, розмежувань і протиріч моралі й політики. Все залежить від характеру пануючої моралі й політики. Одна справа, коли основою моралі є конфуціанство, для якого характерне прийняття миру таким, яким він є, інша справа - християнська й ісламська мораль, основою яких є прийняття миру й одночасно його поліпшення. Характерно, що на Заході влаштувалася ідея як підпорядкування будь-якої владі, так і право народу на повстання. Стійкою є ідея про право опору неправій справі, сваволі володаря. У республіках Греції й Рима діяв принцип, відповідно до якого вбивця узурпатора розглядався доброчесним громадянином. У цьому Ш. Монтеск'є бачив прояв громадянства, право кожного захищати республіку. Визнання права на повстання проти тирана було характерно для мислителів 17-18 століть Англії й Франції.

Інша модель формується И. Кантом. Для шукача вічного миру вищою цінністю була стабільність. Тому аморальним бачився будь-який революційний характер захоплення влади. Але підкорятися потрібно будь-якої владіи, навіть той, котра завойована повстанням.

Свій вплив на політику робить і мораль буддизму. У її основі лежить ідея ненасильства. В 20 столітті філософія ненасильства проникає в російські, західні, американську культури.

3. Мораль і політика розрізняються механізмом впливу на суспільство. Мораль є різновидом індивідуального регулювання, затвердження соціального в індивідуальному за допомогою найбільш загальних правил поведінки. На їхній основі забезпечується взаємозв'язок окремих індивідів шляхом узгодження особистого інтересу із суспільним. Політика ж звернена до суспільних або групових інтересів, тому прямо не виражає індивідуальних потреб. Однак високий рівень мотивації політичної участі громадян досягається завдяки ефективності політики як соціального інституту в рішенні актуальних проблем, оскільки вона опирається на інститути влади. Отже, незважаючи на відомі розходження, політика й мораль доповнюють і взаємозабезпечують один одного.

Правда, у реальній практиці їхні взаємини набагато складніші й суперечливіші, ніж у теорії. Їхній збалансованої взаємодії можна домогтися тільки в зрілому цивільному суспільстві, де дотримання законів владою й індивідом є природним слідством їх культурного, цивілізованого й інтелектуального розвитку. Однак найчастіше в історії зустрічалися дві крайності. Перша, коли політика на основі глобальних і часто утопічних цілей повністю підкоряла собі моральні норми й цінності. При цьому потреби конкретної людини приносилися в жертву інтересам суспільства, класу, партії. У такому випадку політична доцільність підмінювала прості вимоги чесності, порядності, совісті. Відомий російський філософ С. Франк (1877-1950) відзначав, що “велика ідея організації людського гуртожитку, заміни хаотичної анархії свідомою планомірністю... без необхідних обмежень, що випливають із інших моральних вимог, без свідомості труднощів, що перешкоджають її здійсненню... дають початок своєрідній і однобічній системі думок, що логічно приводить до деспотизму”. Заміна моралі політикою відкрила можливість для затвердження такої форми деспотизму, як тоталітаризм, що перетворив людини у винтик великого механізму здійснення глобальної ідеї.

Друга крайність виражається в злитті політики й моралі. Орієнтуючись на вічні цінності, мораль знижує ефективність і результативність політичних рішень. Адже щораз при прийнятті рішень лідерам, елітам доводиться порівнювати їх з моральними нормами суспільства. Вихід із цього замкнутого кола двісті років тому запропонував президент США Т. Джефферсон, що затверджував, що мистецтво керування виходить з мистецтва бути чесним.

Особливість зв'язку й протиріччя політики й моралі визначається також типом соціальних систем, способу життя. Політика тоталітаристського типу тяжіє до перетворення моральних відносин у похідні від політичних цілей і принципів. Політика в рамках правової держави має обмежену сферу. Зіткнення політики й моралі мінімальні.

Основне джерело протиріч політики й моралі полягає в тому, що один соціокультурний тип політичної