За 500 років нічого не змінилося. Нинішні політики відкривають храми, ревно хрестяться під час літургії, виголошують промови, в яких відчутна турбота про духовність, цілуються з церковними єрархами. Усе це – гра на публіку. За лаштунками залишаються грошові махінації, продаж Батьківщини гуртом та вроздріб, сприяння мафії, корупційні дії, наступ на свободу слова й інші громадянські свободи, зникнення опозиційних політиків та журналістів. І це – не лише в Україні. Тому той, хто говорить про моральність у політиці, щонайменше лицемірить.

Політик, який ризикне жити виключно за моральними приписами, приречений на поразку. Він стає прогнозованим, беззахисним, роззброєним. Інша річ, що аморальність політика не повинна шкодити суспільним інтересам, суспільству загалом. Не випадково в Середньовіччі формується теорія двох мечів – меча світського і меча духовного. Церква й імператор розуміли: треба розділити політику і духовність. Папа і церковна єрархія мають дбати про духовну сферу і мораль, політики ж – про добробут підданих, про питання війни і миру, успадкування престолу тощо. Папа коронував монархів і в такий спосіб легітимізував їхню діяльність, авансом видавав індульгенцію на певні дії, зокрема й аморальні. При цьому папа міг і відібрати корону, і відлучити короля від Церкви. Отож світського володаря завжди контролював володар духовний. Суспільство знало, що світський володар може собі дозволити набагато більше, ніж звичайна людина. Володар у Середньовіччі стояв поза традиційною мораллю – і суспільство годилося з цим.

Новітні часи витворили тезу про “моральних” і “аморальних” політиків. Останніх оцінюють за критеріями, якими служать традиційні уявлення обивателів про основи суспільної моралі: “Ви знаєте, що в депутата Н. є коханка!”; “Міністр Х. не сплатив податки!”; “А губернатор К. не виконав своїх обіцянок”… Саме ці моменти пріоритетні у сприйнятті політика, навіть коли той пов’язаний із мафією. Цього ми не помічаємо – чутки про коханку для більшості з нас є визначальними. І що з того, що міністр Х. посприяв російській транснаціональній компанії в незаконному придбанні кількох українських підприємств? Для нас достатньо, що він не сплатив 200 гривень податку. Губернатор К. віддав наказ знищити опозиційного журналіста? Нас це не цікавить. Для нас важливіше, що губернатор К. не проклав дорогу до села Зачепилівки, хоч обіцяв...

Може бути й інша ситуація. Політик В. – чудовий сім’янин, щонеділі ходить до церкви, співає в хорі, малює полотна, знає історію України і жодного разу не порушив правил вуличного руху. Зразок для наслідування! Попри те підконтрольні йому структури поширюють неправдиву інформацію щодо конкурентів; його менеджери ведуть нечесну гру на біржі, його підприємства працюють за тіньовими схемами, що приносить збитки державі. Інформація про темний бік діяльности цього політика загальновідома. Однак для загалу В. – зразок морального політика.

Чи не варто чесно зізнатися в тому, що ми живемо в лицемірному суспільстві, в суспільстві зі схибленим, перверсивним уявленням про мораль? Звідси – намагання в 1999 році окремих суспільних діячів побачити проблиски моральности в Євгенові Марчукові (і це по стількох роках роботи в спецслужбах, де про поняття моралі забувають на порозі!). Звідси – намагання постійно згадувати про дві судимості колишнього прем’єра Віктора Януковича. Звідси – намагання створити модель ідеального політика “на основі” Віктора Ющенка. Звідси – легенда про Марію Магдалину (Юлію Тимошенко), яка, мовляв, покаялася і заслуговує прощення. Прикладів – безліч.

Як на мене, оцінювати політика за критеріями моральности – це те саме, що підходити до служителя Церкви з позицій сексуальності. Речі не сумісні. І що швидше ми це усвідомимо, то краще для суспільства. Політика – це те допустиме зло, на яке ми мусимо зважати, як зважаємо на інститут держави, хоч чудово розуміємо, що держава – це машина насильства і зиску, яку ми приймаємо і якій безумовно коримося, без роздумувань, без протестів.

Віддаймо Богу – Богове, а кесарю – кесареве. Судімо політика не за моральними якостями, а за його реальними справами; не з позиції Євангелія, а з позиції Історії. Церква в нас відокремлена від держави. Формально. Але суспільство й далі оцінює державних діячів за церковними критеріями, а держава трактує Церкву як звичайне міністерство чи відомство. Потрібно досить часу, аби усвідомити: відокремлення Церкви від держави має відбутися не стільки на папері і не стільки шляхом заборони вивчення в школі Закону Божого, скільки шляхом реального усвідомлення ролей, що їх відіграють у суспільстві Церква і політики. Щоб завтра громадянин не йшов до священика радитися, за кого віддати свій голос. І щоб політик не відпускав своїй пастві гріхи. Кожна інституція має займатися своїми справами.

Громадянин же зобов’язаний віддати свій голос за того чи іншого політика, за ту чи іншу політичну силу, а душу звіряти з духовними ідеалами. І не варто шукати моральність, духовність у політиці, як не варто виводити релігію на арену політичних пристрастей. Ми, на жаль, цього ще не збагнули. Звідси – міт про можливість приходу “моральних політиків” на зміну “аморальній владі”. Звідси –