метою зустрічі представників усіх європейських країн. Країни ОВД підтримали ініціативу Фінляндії , яка в травні 1969 року запропонувала свої послуги для організації загальноєвропейської наради. Міністри закордонних справ країн ОВД, які зібралися в жовтні 1969 року в Празі, запропонували провести загальноєвропейську нараду в другій половині 1970 року з таким порядком денним: 1) про забезпечення європейської безпеки і про відмову від застосування сили або загрози її застосування у взаємних відносинах між державами в Європі; 2) про розширення торговельних , економічних та науково-технічних зв'язків на рівноправних засадах. У червні 1970 року на нараді в Будапешті міністри закордонних країн ОВД розвинули свої пропозиції щодо порядку денного майбутньої наради й урахували деякі критичні зауваження західних держав у зв'язку з попередніми ініціативами ОВД. Вони запропонували обговорити також проблему скорочення збройних сил на території європейських держав і питання розвитку культурних зв'язків [33, c.174-175]. Країни ОВД уперше офіційно погодилися на участь у загальноєвропейській нараді США й Канади.
Окрім того слід наголосити , що здійснення СРСР нагляду над зовнішньою політикою регіону не могло припинити розвиток зв'язків країн ЦСЄ з іншими країнами. Це в основному були економічні зв'язки в межах РЕВ. Країни РЕВ підписали угоди про співробітництво з Фінляндією (1973), Іраком і Мексикою (1985), одержала статус спостерігача при Генеральній Асамблеї ООН (1974). В роботі окремих органів РЕВ як спостерігачі почали брати участь Лаос, Ангола, КНДР, Ефіопія [34, c.54].
Неефективні дії СРСР, ослаблення міжнародних позицій стало одним із суттєвих чинників остаточної дезінтеграції і повного розпаду "соціалістичної співдружності", тобто зміни в системі безпеки ЦСЄ. Ніколи РЕВ і ОВД не були ефективними інструментами рівноправного співробітництва їхніх учасників, і це стало поштовхом до постановки питання про розпуск цієї організації. Так світ перестав бути біполярним адже у кінці 80-х на початку 90-х зник один з полюсів світу - СРСР , який уже не міг контролювати у сфері свого впливу регіони ЦСЄ. Наслідком стало те, що 27 червня 1991 року - підписано протокол про припинення діяльності ОВД, котрий з 1990 року існував лише на папері[ 4, c.342]. У результаті радянські війська були виведені з Угорщини, Чехословаччини й Польщі. Почалася формуватися нова система безпеки в даному регіоні із новими пріоритетами.
Таким чином, гарантування безпеки у багатополярній і двополярній системі світового розвитку мало свої особливості для краї ЦСЄ. У період багатополярності (міжвоєнний період) основними напрямками гарантування безпеки ЦСЄ була орієнтація на Лігу Націй і зокрема на Францію як провідного члена даної організації. Ліга Націй розв'язала ряд гострих конфліктів у межах регіону (наприклад, 1925 рік між Болгарією і Грецією), що сприяло зміцненню безпеки і стабільності регіону, а також сприяла утворенню таких ЦСЄ блоків як Мала Антанта, Балканська Антанта і Балтійська Антанта. Спільним для держав , що створили такі блоки наявність однакових держав агресорів, що мали певні зазіхання щодо територій держав блоків. Однак усі утворення були нетривалими і неефективними. Враховуючи це ослаблення, Ліга Націй та ріст нацистської Німеччини призвів до того, що країни регіону стали одними з перших жертв Другої світової війни. З наслідками війни пов'язано те, що у період біполярності ЦСЄ змушена була перебувати під впливом СРСР, який і гарантував безпеку країнам регіону з початку 50-х років до кінця 80-х. Безпека в регіоні грунтувалася на військовій і політичній могутності СРСР, що контролював регіон завдяки діяльності ОВД і РЕВ, які на протязі свого існування виявилися неефективними у своїй роботі. Дані організації були покликані протистояти Західному блоку і країни ЦСЄ були втягнуті це протистояння. Проте з ослабленням і розпадом СРСР і ОВД, і РЕВ перестали існувати, як і перестав існувати біполярний світ.
У наступному розділі ми спробуємо охарактеризувати багатоаспектність напрямків гарантування безпеки країн ЦСЄ в постбіполярному світі.
РОЗДІЛ З
МІЖНАРОДНА БЕЗПЕКА КРАЇН ЦЕНТРАЛЬНОЇ І СХІДНОЇ
ЄВРОПИ У ПЕРІОД ПОСТБІПОЛЯРНОСТІ
3.1. Російський фактор безпеки в регіоні Центрально-Східної
Європи
Період з кінця 80-х років і початку 90-х XX століття охарактеризувався геополітичними змінами на політичній карті світу й особливо в регіоні Центральної і Східної Європи. Ситуація в Центрально-Східній Європі суттєво змінилася у зв'язку з завершенням "Холодної війни", та з приводу виникнення нових незалежних держав, що утворилися під час розпаду СРСР, Югославії і Чехословаччини. Після 1991 року, коли раптом для всіх припинила існувати велика супердержава - Радянський Союз, що було несподівано не тільки для багатьох громадян СРСР, а й для апологенів непримиренної боротьби з комунізмом, розпочалася нова ера у розвитку міжнародних відносин. У мемуарах Президента Буша - старшого можна прочитати про те здивування, з яким офіційний Вашингтон сприйняв падіння свого глобального конкурента, що багато пожертвував заради нового партнерства із всесильною Америкою. "Культурний шок був настільки сильним, що багато досвідчених фахівців запідозрили у діях росіян фантастичний блеф, феноменальний обхідний маневр, і сам президент Буш кілька місяців свого президентства мовчав, не бажаючи опинитися у незручному становищі"[40, c.344].
Зламалася біполярна система міжнародних відносин, що скасувало систему колишнього балансу сил на всіх рівнях. У військово-стратегічному плані світ став виразно однополюсним. Досить прозорі донедавна завдання оборони пересунули проблеми безпеки на набагато складніших політичних та економічних питань. Уся геополітична карта світу ніби зрушила з місця, очікуючи якогось переформування чи перегрупування [34, c.163]. Суттєво скоригували картину планети розпад Організації Варшавського Договору,