Впливові європейські політики, прагнучи визначити майбутню долю ЗЄС, висловлюються на користь створення на базі цієї організації оборонного компоненту Європейсько Союзу, реанімуючи тим самим висунуту (і поховану) ще на початку 50-х років ідею створення Європейського оборонного співтовариства. Однак розмах, з яким здійснюється розбудова ЗЄС як військової структури, ставить питання, чи немає небезпеки, що ЗЄС стане мілітарним забезпеченням егоїстичних інтересів окремих держав-членів цієї організації.

Таким чином, більшість країн ЦСЄ з початку 90-х років обрали саме Західний напрям гарантування власної безпеки, це пояснюється тими причинами, що, на думку урядів держав ЦСЄ, найефективніший військовий і економічний захист на даному етапі розвитку можуть забезпечити саме НАТО і ЄС. Членство в цих організаціях є вигідним, оскільки забезпечує військову безпеку, підвищує економічну спроможність, надає можливість зберегти територіальну цілість і надає допомогу у боротьбі з тероризмом та інші гарантії і різноманітних сферах безпеки.

3.3. Роль регіональних організацій в гарантувані стабільності і безпеки ЦСЄ держав

Регіональне співтовариство завжди було і залишається для країн ЦСЄ одним з головних напрямів гарантування стабільності і безпеки в регіоні. Саме співробітництво в межах регіону ЦСЄ є пріоритетним для окремих держав регіону, оскільки воно спирається на історичні, культурні і геополітичні фактори. Серед особливостей відносин між державами регіону можна виділити ряд умов, що їх зближують. По-перше, це подібність соціально-економічних і політичних проблем, які доводиться вирішувати на шляху докорінної трансформації нових суспільств. По-друге, це спільна зацікавленість у якнайшвидшому і повномаштабному підключенні до європейських інтегральних процесів. Співробітництво в межах регіону допомагає окремим державам дистанціювати себе від будь-яких східних військових структур, чи структур безпеки, де домінує Росія, та надає можливості створення альтернативних місцевих систем безпеки. Після розвалу ОВД і РЕВ, об'єднань, що охоплювали майже всі країни ЦСЄ, у посткомуністичний період розвитку країн Східної та Центральної Європи не утвердилися структури, які б об'єднували всі країни даного регіону. Нині функціонує низка організацій, які об'єднують певну кількість держав у східноєвропейському чи центральноєвропейському просторі. Це насамперед Вишенградська група країн, Центральноєвропейська ініціатива, Балто-Чoрноморська ініціатива, Організація Чорноморського Економічного співробітництва, ГУАМ тощо [82, c.28].

З розпадом Соціалістичної співдружності та Організації Варшав-ського Договору (ОВД) наприкінці 80-х - на початку 90-х рр. XX століття перед країнами ЦСЄ постало питання фор-матів, у межах яких мала б реалізо-вуватися стратегія євроінтеграції. У цей час на фоні економічної кризи, розриву економічних зв'язків у межах РЕВ та утворення вакууму безпеки внаслідок розпаду ОВД для країн ЦСЄ стало очевидним, що рух до ЄС поодинці малоймовірний. ЄС, своєю чергою, також радше був зацікавлений у груповій інтеграції країн ЦСЄ як одно-рідного утворення.

Вперше ініціатива "скоординова-ного повернення до Європи" була ви-словлена тодішнім президентом Чехо-Словаччини Вацлавом Гавелом у січні 1990 р. її суть полягала у необхідності "не втратити історичний шанс оновлення Середньої Європи, політичного феномена, який буде наближатися до Європи Західної". Підтримали цю ідею лише три країни ЦСЄ - Польща, Чехо-Словаччина та Угорщина, які у 1991 р. підписали тристоронній договір про створення Вишеградської групи (ВГ), яка після роз'єднання Чехо-Словаччини (з 1993 р.) існує у форматі чет-вірки [61, c.40].

Спочатку Вишеградське об'єд-нання не мало чітких організаційних структур і виступало як орган, ос-новною метою діяльності якого була "координація дій в галузі зовнішньої політики і поглиблення відносин з європейськими інститутами та між-народними організаціями; взаємодія у сфері безпеки; поглиблення еконо-мічних зв'язків, взаємовигідних тор-гових відносин та подальша співпраця у сфері захисту прав людини і націо-нальних меншин, екології, енергетики, інфраструктури та інформації". Але під час реалізації поставлених завдань ВГ поступово еволюціонувала від суто формального об'єднання до досить стрункого регіонального утворення. Донедавна в її діяльності фахівці ви-діляли три етапи.

На першому етапі - з дати утворення до 1998 р. - діяльність ВГ була здебільшого декларативною [111, c.1]. Не-гативну роль у становленні ВГ як субрегіонального об'єднання відіграли насамперед внутріполітичні суперечності - "проблеми росту", які незмінно супроводжують молоді демократії у період трансформації (політичні кризи, загострення суперечностей у період передвиборних кампаній, бороїп за ЗМІ, війни компроматів, високий рівень корупції тощо). Різними лишалися по-гляди країн Вишеграду на швидкість руху до ЄС. Розбіжностями у поглядах пояснюється, на нашу думку, і те, що ці країни у різний час подали заявки на вступ до ЄС (першою - Угорщина у бе-резні 1994 р., Польща - у квітні 1994 і Словаччина - у червні 1995 р останньою була Чехія - у січні 1996) і, відповідно, набули асоційованою членства [61, c.41].

З осені 1998 р. після перемоги у Словаччині антимечіярівської коаліції діяльність ВГ істотно пожвавилася, що поклало початок другому етапу в її діяльності. Протягом 1998-2000 рр. було сформовано нові механізми і структури співробітництва. Їх діяль-ність набула постійного характеру (що-річні саміти прем'єр-міністрів, регу-лярні зустрічі і наради галузевих міні-стрів, міжпарламентська співпраця, робота спеціально створеного у 2000 р. "Вишеградського фонду" з річним бюджетом понад 2,4 млн. євро). Го-ловними завданнями групи у цей період було забезпечення одночасного вступу всіх країн-учасниць до ЄС, а також підтримка вступу Словаччини до НАТО.

Третій етап