Проте, як зазначалось вище, кожна з держав Малої Антанти мала як мінімум одного або більше ворога у межах регіону, а також стільки ж у вигляді великих держав. Це значно послаблювало міць Малої Антанти і разом з тим зі зміною акцептів Франції щодо примирення з Німеччиною стали причиною того, що Мала Антанта перестала існувати.

Інший блок створений Грецією, Румунією та Югославією 1934 року також виявився нетривким. Балканська Антанта була створена під егідою Франції з метою протистояння реваншизму Болгарії і також мала аналогічні причини занепаду. Ці два альянси були пов'язані завдяки членству в них таких держав як Румунія і Югославія. Проте вони мало, що важили для узгодження та створення системи безпеки у Центрально-Східній Європі.

У 30-ті роки існував ще один Центрально-Східний Європейський блок держав - Балтійська Антанта. Створена у 1934 році, як результат договору про дружбу і співробітництво, підписаного між трьома балтійськими державами: Литвою, Латвією і Естонією. Члени Балтійської Антанти у своїй політиці орієнтувалася на Францію і Великобританію. Однак на практиці цей блок не проявив активної діяльності [30, c.395].

Таким чином, усі спроби Центрально-Східних Європейських держав створити власну систему колективної безпеки були нетривким і невиразним і їх всіх в майбутньому спіткала доля невдачі. Це пояснювалося рядом причин.

Певні спроби гарантування міжнародної безпеки були зроблені країнами регіону в рамках діяльності Ліги Націй, яка стала продуктом Першої світової війни. Зокрема, Польща , Чехія, Болгарія, Румунія, Югославія, Чехословаччина в різний час були непостійними членами Ліги Націй [30, c.394-395]. В її діяльності вони опиралися на Францію (окрім Болгарії), яка завжди могла розраховувати на її підтримку. В 20-х -30-х роках Ліга Націй розв'язала 35 з 66 міжнародних конфліктів, деякі із них були і на території Центрально-Східної Європи. Так, у 1925 році президент Ради Ліги Націй зупинив телеграмою війну між Болгарією і Грецією, маючи повну підтримку в цьому Франції і Великої Британії, які тиснули на Грецію, щоб не допустити наступальні операції.

Проте безпека, що могли здобути вище перелічені країни в рамках Ліги Націй диктувалася перебігом світових подій 30-х років у Європі. Самі гаранти безпеки Центральноєвропейських країн Франція, Велика Британія змушені були шукати союзників на Сході Європи якими і виявились ці країни. Таку ситуацію загрози створила Німеччина, особливо після приходу в ній до влади гітлерівців.

Франція підписала в 30-х роках договори з Польщею, Чехословаччиною, в яких містилися зобов'язання, що Франція надасть їм допомогу в разі агресії Німеччини. Великобританія уклала в цей час схожі воєнні договори з Францією, Польщею, Румунією, Грецією, Туреччиною [25, c.481].

Ці та інші міжнародні договори відкривали шлях до спільної боротьби проти агресора, але були неадекватними новій загрозі. Міцної системи колективної безпеки в Центрально-Східний Європі так і не було створено, що створило загрозу країнам регіону, які стали першими жертвами у Другій світовій війні.

2.2 Роль радянського фактора у гарантуванні безпеки країн східного блоку у біполярному світі

Після Другої світової війни жодна з європейських країн не зазнала таких докорінних змін як країни Центрально-Східної Європи. Зважаючи нате, що більшість воєнних дій в цій війні проходили саме в регіоні Центрально-Східної Європи, то в країнах даного регіону виникла криза економічного, соціального характеру. Більшість країн регіону (Польща, Угорщина, Румунія, Прибалтійські держави) були визволені від окупацій фашистської Німеччини Радянським Союзом, що дало можливість СРСР вважати регіон сферою своїх інтересів.

З завершенням Другої світової війни і початком побудови нової системи безпеки в Європі, країни Центрально-Східної Європи розпочали будівництво власної системи безпеки, що мало свої особливості пов'язані із встановленням біполярної системи світового розвитку. Вони були не в змозі створити власний політико-військовий блок, оскільки стали сферою впливу, одного з полюсів світового порядку, — СРСР. Відчуваючи вплив СРСР, як ідеологічний так і економічний, військовий, що пов'язаний з наслідками війни вони були змушені відмовитися від запропонованої за "планом Маршала" американської допомоги, цим самим ставали залежними від СРСР [42, c.126].

Саме СРСР гарантував безпеку всіх країн регіону (за виключенням Югославії і Албанії) до кінця 80-х років. Для створення системи захисту і сфери контролю за регіоном СРСР було створено дві міжнародні організації раду Економічної Взаємодопомоги (РЕВ) і Організації Варшавського договору (ОВД). Встановлення нових зовнішньо-політичних зв'язків між СРСР та країнами Центрально-Східної Європи почалося ще за часів Другої світової війни [30, c.511].

Так 12.12.1943 року був закладений радянсько-чехословацький договір про дружбу і співробітництво. Згодом подібні угоди СРСР підписав з Югославією (1945), Польщею (1945, Румунією (4.02.1948) та Болгарією (18.03.1948). Договори укладені між СРСР і країнами Східної Європи, по суті, закріплювали військово-політичний союз, забезпечували захист військової цілісності сторін. Загалом країни регіону підписали понад 35 договорів, що визначали їхні взаємини після Другої світової війни. Договори цілком відповідали умовам часу, що характеризувалися розколом Європи на дві частини та початком "холодної війни".

Завдяки укладеним міждержавним угодам значно розширювався спектр відносин в економіці, який був надзвичайно важливим для країн Центрально-Східної Європи, перед яким постали завдання відбудови зруйнованого війною народного господарства. Встановлення та зміцнення економічного співробітництва підготувало умови для заснування у січні 1949 року СРСР, Болгарією, Польщею, Румунією Угорщиною, Чехословаччиною – РЕВ [22, c.103]. Ще лютому 1949 року до РЕВ вступила Албанія, яка з 1961 року не приймала