технологічності. Але знову ж таки: й до цієї революції опозиція використовувала технології, але вони не мали результату. А потім відбувся такий собі акт політичного чуда, коли сума технологій поєдналась з людським чинником. Один мій колега вважає першим кроком у психологічному вивільненні масову акцію 23 жовтня, коли близько 100 тисяч людей пройшли колоною повз Центрвиборчком, а Київ уперше став помаранчевим. Приблизно тоді ж помаранчеві стрічки стали з’являтися на автомобілях, тобто почалася символічна маніфестація киян — представників середнього класу й малого та середнього бізнесу. Другий етап — це оголошення результатів першого туру та ще більше психологічне вивільнення. Воно було вкрай важливим. Адже, згадаймо, починалася виборча кампанія з парадоксу, коли було відомо, що Ющенко — фаворит, але при цьому близько 60% опитаних заявляли, що переможе на виборах Янукович. Тобто психологічно вони були на це налаштовані. А виявилось, що можливий інший результат. Тоді й виник акт політичного чуда, певна ірраціональна дія, коли технологічна кількість перейшла в несподівану якість, яка не очікувалась ні опозицією, ні владою.
Люди усвідомили, що вони реально мають можливість впливати на результат. Відбувся злам. Народ (бо назвати це натовпом не повертається язик) відчув власний безпосередній вплив на процеси та на результат волевиявлення. Врешті-решт — на формування влади. Якщо це відбулося — назад повороту вже немає. Усвідомили — й рухаємося далі.
До речі, середній клас формувався не лише в Києві. Величезний потенціал виявляють такі міста, як Харків і Львів. Зокрема демонструє свідомість харківська міська влада. Коли виникли сепаратні ідеї губернатора Харківської області Євгена Кушнарьова, всенародно обраний харківський міський голова разом із депутатами міської ради, які є здебільшого представниками середнього класу, не напружуючись, вказали Кушнарьову на його місце.
На мою думку, це революція віртуального середнього класу. Бо середній клас як такий у нас тільки формується. І цьому формуванню перешкоджає дуже багато соціально-економічних, соціально-психологічних і політичних несвобод. Основні з них — це, власне, те, проти чого відбувалася ця революція. По-перше, проти пролетаризації, тобто масового зниження рівня життя, втрати власності, накопичень. Реформування за допомогою шоку, яке свого часу втілювали Гайдар у Росії, Пинзеник і Кучма в Україні, обернулося шоком пролетаризації. Тоді люди разом із власністю втратили впевненість у собі, орієнтири на майбутнє. Ними стало легше маніпулювати. І це призвело до розвитку другої небезпеки — концентрації власності в одних руках. Тобто утворення могутньої олігархії, причому олігархії, яка не заробила свою власність, а просто її награбувала, експропріювала. Третя перепона для формування заможної незалежної людини — це державна бюрократія, яка нам залишилась у спадок від тоталітарного радянського суспільства. Вона в той час все контролювала й зараз намагається контролювати й перетягувати на себе владу, але робить це не прямими методами адміністративного тиску, а опосередковано — наприклад через податкову службу.
Революція зараз носить у собі дві тенденції. Перша — це реалізувати соціальні завдання середнього класу в боротьбі із вищезазначеними небезпеками. Друга — це те, що мільйонери, які повстали проти мільярдерів і використали для цього революційну протесну енергію народних мас, можуть зрадити інтереси широких мас і позбутися цієї бази. Тоді революція закінчиться звичайним пересічним термідором, переродженням, як це вже часто бувало в історії. Ця друга небезпека, на мою думку, теж цілком реальна, бо ми знаємо декого з оточення пана Ющенка — вони ще вчора були правою рукою тих, хто зараз символізує те, з чим ця революція боролася.
Серед деяких вчених ходить думка, що олігархи виступили озброєним загоном народу. Однак це не зовсім так. Українська олігархія поділяється на два класи. Є олігархи-«паразити», тобто ті, які «паразитують» на вкраденій ними інфраструктурі (нафтопроводи, енергокомпанії, канали і т. ін.). І є неоолігархи — олігархи- виробничники. Перші зацікавлені в консервації тих соціально-економічних і політичних засад, які виникли за діючого режиму. Звичайно, вони доклали всіх зусиль, щоб наступник цього режиму — Янукович — прийшов до влади. Олігархи-виробничники вже зараз зацікавлені в тому, щоб Україна була щонайменше міжнародно визнаною країною. Їм потрібні квоти на західних і не лише західних ринках. Отже, вони були об’єктивно змушені підтримати Ющенка як виразника та демонстранта цивілізованості України, з якою вони сподіваються пов’язати своє майбутнє.
Тут прозвучала дуже цікава думка щодо небезпеки пролетаризації. Справді, це революція проти пролетаризації. А наші південно-східні олігархи можуть існувати тільки тоді, коли робоча сила в цих регіонах коштуватиме менше, ніж вона реально може коштувати на загальнонаціональному ринку праці. Їхні підприємства можуть функціонувати й бути рентабельними лише якщо пролетаріат цих територій буде упослідженим — малоосвіченим, питущим, згодним на мінімальну заробітну платню. І найперше, що для цього потрібно зробити, — це заблокувати будь-яку інформацію. Тому що пролетаріат закінчується там, де починається вільна преса. Зрозуміло, що в постіндустріальному інформаційному суспільстві такі спроби абсолютно марні і безперспективні. Тому їм потрібно переходити на нові технології, цивілізуватися й поважати своїх найманих працівників. Але їхня психологія не дозволяє їм цього зробити. Тому ми зможемо їх подолати лише в наступному поколінні або за допомогою жорстких адміністративних заходів.
Щодо революцій і технологій. Будь-яка революція, яка здійснилася, мала в своєму зародку технології. Жовтневу революцію 1917 року досі багато хто вважає технологією. Це справа погляду, а не справа реальності.
Давайте не перебільшувати нової якості, якої набуває суспільство. Дійсно, нова якість формується, але зараз йдеться лише про стадію