нелегаль-ної). За експертними оцінками, станом на середину 2004р., з Івано-Франківської, Тернопільської, Черні-вецької областей на заробітки за кордон виїжджають до 45% працездатного населення. Саме таким чином жителі Заходу країни забезпечують порівняно достат-ній рівень життя своїм родинам. Як свідчать дані, наведені в таблиці 2.11 “Яким є в цілому матеріальне ста-новище Вашої сім’ї?”, самооцінка матеріального ста-новища сімей респондентів-жителів Західного регіону є дещо вищою, ніж відповідні оцінки жителів інших регіонів. Проте, досягається подібний рівень ціною вилучення громадян із суспільно-економічних проце-сів у власній країні та, відповідно, певного відчуження від загальнонаціональної спільноти (до цього можна додати й інші соціальні втрати: зростання соціального сирітства, незахищеність самих заробітчан за кордоном, оскільки, за експертними оцінками, майже 90% трудових мігрантів до країн Заходу перебувають там на нелегальному становищі).
Загалом, наявність та усталений характер (через відсутність структурних реформ) регіональних дис-пропорцій економічного розвитку, рівня зайнятості та оплати праці, фактично, зумовлюють постійне самовідтворення регіональних відмінностей в економіці, рівні та способі життя населення, а отже – відтворює й відмінності його ідентифікації, зумовлює взаємне відчуження, формування осо-бливих регіональних (локальних) ідентичностей.
Низький рівень внутрішньої географічної мобільності населення. Водночас із зростанням рівня зовнішньої трудової міграції знизився рівень внутріш-ньої мобільності населення. Про це свідчить, зокрема, зменшення міжміських пасажирських перевезень усіма видами транспорту загального користування. Порів-няно з 1990р., обсяги міжміських перевезень пасажи-рів зменшилися загалом удвічі (з 461 млн. пасажирів до 226 млн. у 2005р.), інтенсивність перевезення пасажи-рів залізничним транспортом – в 1,4 рази; річковим – у п’ять разів; автомобільними дорогами – в чотири. При цьому, падіння обсягів перевезень транспортом загаль-ного користування не компенсується, наприклад, зрос-танням кількості автомобілів у приватній власності. Порівняно з 1990р., їх кількість збільшилася лише в 1,6 рази (з 3,3 млн. до 5,1 млн. одиниць). Причому майже половина (48%) цієї кількості автомобілів зосереджена в шести областях країни: Дніпропетровській, Донецькій, Запорізькій, Луганській, Харківській, Київській включно з Києвом (на який припадає майже 9% загальної кількості – при тому, що населення Києва становить близько 5% населення України ).
Зниження мобільності населення зумовлюють: *
державна тарифна та цінова політика. Протя-гом 2001-2005рр. транспортні тарифи, тарифи в місцях тимчасового проживання (готелях, пан-сіонатах, будинках відпочинку тощо), ціни в ресторанному господарстві постійно зростали в середньому на 15% щорічно.
Водночас, відчутного зростання доходів насе-лення не відбувалося, про що виразно свідчить фак-тична незмінність частки витрат домогосподарств на продовольчі товари: у 2000р. вона становила 64,1%, у 2004р. – 63,9% ( за міжнародними стандартами, така структура витрат притаманна бідним суспільствам).
В результаті, сім’ї змушені були якщо не припиняти і скорочувати, то індексувати витрати на відпочинок і культуру відповідно до рівня інфляції споживчих цін (витрати на харчування за цей час зросли в 1,8 рази; оплату житла – в 1,6; відпочинок і культуру – в 1,5 рази). При цьому, за даними обстежень домогосподарств, що їх проводить Держкомстат, у 2003-2005рр. витрати серед-ньостатистичної української сім’ї на відпочинок і культуру складали в середньому 2,4-2,8% її загаль-них грошових витрат, що у 2006р. становило загалом 348 грн. або 134 грн. на кожного члена сім’ї на рік.
За такого обсягу витрат будь-яке відчутне разове підвищення цін і тарифів відчутно відбивається на показниках внутрішнього туризму: так, коли у 2004 р. середня вартість туро-дня у внутрішньому туризмі підвищилася на 43% (із 107 грн. до 153 грн.), середня тривалість подорожі, порівняно з 2003р., зменшилася майже на третину (з 7,9 до 5,9 днів), число туристів, охоплених внутрішнім туризмом – удвічі (з 1,2 млн. осіб до 0,6 млн.), число екскурсантів – майже вдвічі (з 2,7 млн. осіб до 1,5 млн.):
* стагнація у сфері будівництва шляхів сполу-чення (порівняно з 1990р., загальна протяжність шляхів сполучення в Україні зменшилася, за винятком автомобільних доріг, довжина яких за 15 років зросла на 1%; *
скорочення інфраструктури внутрішнього туризму. Порівняно з 1990р., кількість місць у будинках і пансіонатах відпочинку зменшилася майже вдвічі, на туристичних базах та в інших закладах відпочинку – в 1,3 рази; кількість готе-лів – на 14%, місць у них – на 19%;
* звуження практики екскурсійної і туристичної діяльності в загальноосвітніх школах, серед студентів та інших молодіжних груп (за екс-пертними оцінками, статистика не ведеться). За експертними оцінками, попри прийняття окремого рішення Кабінету Міністрів України (травень 2004р.) щодо заходів з розвитку дитячого та молодіжного туризму, прогрес у цій сфері фактично відсутній – як у кількісних показниках реальних внутрішніх подорожей, так і формуванні системних преференцій для розвитку цих видів туризму (пільгові транспортні тарифи, створення мережі молодіжних готелів тощо). Досить серйозні вимоги до забезпечення безпеки дитячих поїздок по країні та низький прибуток від них роблять цей сегмент туризму нецікавим для туристичного бізнесу;*
відсутність відповідної державної політики у сфері житлового будівництва та регулювання ринку житла (за 15 років не побудовано фактично жодного гуртожитку; існуючі на початок 1990-х років гуртожитки приватизовані; фак-тично припинилося будівництво гуртожитків, житла готельного типу, соціального житла); *
хибна політика “вирівнювання мережі” вищих учбових навчальних закладів Мініс-терством освіти і науки України наполегливо проводиться політика “наближення вищої освіти до місця проживання студентів” (відкриття різ-номанітних підрозділів вузів у малих містах, районних центрах тощо) (“Міністерство освіти і науки України прагне більш повно врахувати процеси регіоналізації освіти. Суть цих процесів обумовлена прагненням молоді отримувати освіту якомога ближче до місця проживання. Тому підтримується ініціатива вищих навчальних закладів щодо створення позабазових підрозділів),