Для подальшого розгляду корисно простежити розвиток поглядів на зв’язок політики і державного управління. У США, наприклад, відокремлення управлінських функції від того, що вважалось перекрученням політики, В. Вільсон виклав так: „...управління лежить поза сферою власне політики. Адміністративні питання аж ніяк не політичні. Хоча політика ставить завдання органам управління, їй не можна дозволяти втручатися в їхню діяльність”. На відміну від „старого” державного управління американські автори Девід Л. Веймер та Ейден Р. Вайнінг акцентують увагу на тому, що „нове” державне управління відмовилося від уявлення, що управління треба відокремити від політики. „Нове управління державними органами ставить за мету не тільки виконувати законодавчі накази якомога ефективніше та економніше, а й впливати на вибір і втілення в життя політики, яка загалом поліпшить якість життя для всіх” [6]. Водночас підкреслимо, що й тут автори проголошують зазначену проблему — звичайний брак ясної межі між політикою і управлінням (всупереч поглядам В. Вільсона), тобто відокремлення науки управління від мистецтва політики.

Перенесення здобутків соціальної психології на терени політології створює певні протиріччя. Наприклад, стиль лідерства виводиться зі стилю лідера. У межах малої групи такий підхід може мати сенс. Проте політичне лідерство пов’язується саме з великими групами людей у суспільстві і є не замкненим, а відкритим процесом. Лідерство визначають як взаємодію лідера та його послідовників, що звужує поле дослідження, оскільки в процесі політичного лідерства беруть участь не лише послідовники, але й політичні супротивники, ставлення до яких не можна випускати з аналізу явища політичного лідерства. Тобто, йдеться про те, що увага звертається на певний аспект дуже складного процесу. Здебільшого це проблема взаємовпливу суб’єктів політичного процесу при спільній діяльності в політичній сфері суспільства; ефективність результатів цієї діяльності; лідерство розглядають як один з механізмів інтеграції групової діяльності, регулювання відносин людей як мистецтво встановлення консенсусу індивідів, соціальних груп, політичних інститутів, суспільства в цілому; лідерство вважають наслідком сили волі, проявом „творчого інстинкту” людини; як феномен влади, спосіб організації, заснований на умінні згуртувати громадян у спільній діяльності; ототожнюють політичне лідерство та політичне керівництво взагалі.

Своєрідна еволюція поглядів стосовно лідерства супроводжувала процес розвитку вітчизняного суспільствознавства. Тривалий ідеологічний контроль у цій сфері (до 1960-х рр.) виводив проблему політичного лідерства за межі наукового розгляду. В умовах радянського суспільного ладу проблема політичного і правового, управлінського аспектів суспільного життя практично не розводилися. Рівність громадян перед законом було замінено рівністю тих же громадян перед свавіллям політичної влади. (Процес формування та еволюції цього явища досліджено та розкрито на підставі документів, зокрема, професором Ю. Шаповалом та ін.) [7].

Чіткі межі демократичних і бюрократичних принципів управління виявилися розмитими, що на поверхні соціального життя проявилося як своєрідний симбіоз демократичних і бюрократичних інститутів (наприклад, вибори як форма призначення). Внаслідок тривалого практикування методів партійного „керування” суспільними інститутами бюрократія успішно мімікрувала під демократію.

Надання пріоритету адміністративним важелям, не здатним ефективно впливати на процеси суспільного життя, що все більше ускладнюються, мало своїм наслідком те, що поняття „політичне керівництво” набуло всезагального значення, яке увібрало в себе всі інші можливі смисли. Збіднений термінологічний апарат суспільної науки свідчить про однобічність, тенденційність у розробці (або неможливість чи небажання за певних політичних обставин такої розробки) цієї проблеми.

Потреба ефективнішого „управління соціалістичним виробничим колективом” [8] зумовила необхідність вивчення явища лідерства. У 1960-х роках Б. Паригін та інші дослідники вивчали лідерство і керівництво як два подібні за цільовими функціями, але різні за соціально-психологічними механізмами і змістом явища (Н. Жеброва, 1968 р.; Б. Паригін, 1970 р.; Л. Уманский, 1970 р.; І. Волков, 1970 р.; Г. Ашин, 1971 р. та ін.). Поклавши цей принцип в основу досліджень впливу і співвідношення лідерства і керівництва, дослідники в такий спосіб уточнили змістовий аспект вказаних понять.

Внаслідок вивчення соціальними психологами відносин людей в малих групах, семантичне поле поняття „лідерства” значно розширилося. Так, „керівництво — це процес соціальної організації і управління спілкуванням і діяльністю членів групи, який здійснюється керівником як посередником соціального контролю і влади на основі правових відносин. Лідерство — процес соціально-психологічної самоорганізації і самоуправління спілкуванням і діяльністю членів малої групи, який здійснюється лідером як суб’єктом” [9]. Як вважають дослідники, з точки зору окремо взятого індивіда за відомих умов керівництво може сприйматися як неухильний, зовнішньо детермінований процес соціального стимулювання і впливу. Лідерство ж сприймається як внутрішній, збуджуючий процес групового впливу і мотивації.

Під лідерством зазвичай мали на увазі характеристику психологічних відносин, які виникають в групі „за вертикаллю”, тобто з точки зору відносин домінування — підкорення. Поняття „керівництво” належить до організації діяльності групи, до процесу управління нею. Найсуттєвішу різницю між цими поняттями розкрито в праці Б. Паригіна „Основи соціально-психологічної теорії” [10]. Головною детермінантою процесу лідерства, згідно з цим підходом, є мета і завдання, що постають перед групою, від чого залежить, хто стане лідером і який стиль лідерства виявиться найефективнішим. Тобто, від самого початку дослідження проблеми лідерства у радянській соціально-психологічній літературі спостерігалися розбіжності у змісті понять „лідер” і „керівник” [11].

Згодом підхід до проблеми лідерства на рівні малих груп переріс у питання про політичне лідерство, тобто про лідерство на рівні великих груп [12]. Але наукова традиція, яка склалася, продовжувала діяти. Вивчення цих складних понять у різних ракурсах здебільш продовжують осмислюватися крізь призму уявлень і висновків, сформульованих соціальною психологією відносно