До цього часу в наукових поглядах ототожнюються поняття „лідерство” і „керівництво”. Так, Є. Шестопал і Л. Гозман говорять про „безпідставність розведення лідерства і керівництва”. Як ілюстрацію вони використовують приклад утворення нового політичного руху або партії, стверджуючи, що „людина, яка пропагує певні політичні ідеї, приваблює людей не лише цілями, які висуває, але й своїми особистими властивостями, будучи водночас організатором і лідером руху або партії, яка формується” [13]. Цей приклад не відображає явище в цілому. Організації або рухи, партії мають не лише момент виникнення, але й подальшого розвитку або занепаду чи загибелі. Тому процес політичного лідерства не повинен розглядатися статично і, тим більше, ототожнюватися з поняттям політичного керівництва. Роз’яснення авторами своєї позиції пов’язане із зовнішньою формою (проведення виборів глав держав): „…провівши вибори президентів республік, а тепер вже суверенних держав, тим самим визнаючи феномен політичного лідера на державному рівні” [14]. По-перше, постає питання про коректність виведення трактування політичного лідерства, виходячи з одного його аспекту, а саме політичного лідера. За такого підходу не враховуються особливості політичних умов, специфіки динаміки перебігу процесу тощо. Тобто, політичне лідерство ототожнюється з політичним лідером. По-друге, таке твердження є сумнівним, оскільки як сама процедура виборів, так і пропоновані суспільству на роль національних лідерів політичні діячі не завжди відповідають цій ролі.

В конкретній політичній практиці співвідношення лідерства і керівництва у суспільстві складається по-різному. Лідер і керівник можуть поєднуватися або й ні в одній особі. В іншому випадку відносини між ними можуть набирати варіативного характеру — від співробітництва до конфронтації. В межах певної спільноти може функціонувати один або кілька лідерів. Політичний стан суспільства може характеризуватися постійним продукуванням (відтворенням) на різних його щаблях цілих плеяд лідерів різного рівня і масштабу, тобто наявністю інституту політичного лідерства. Або ж не існуванням цього інституту, що часто трапляється в умовах недемократичних (тоталітарно-авторитарних) режимів, коли все обмежується „політичним театром”.

Залежно від теоретичних позицій, концепції політичного лідерства поділяють на три основні групи. До першої слід віднести ті, які розглядають лідерство як універсальний феномен людської діяльності, основною тезою яких є положення, що природа лідерства однакова в усіх сферах суспільного життя. До другої групи належать такі, що ототожнюють лідерство з керівництвом і управлінням; при цьому формальне володіння владою розглядається як необхідна і достатня умова лідерства; діяльність лідера постає як адміністративна, специфіка явища зводиться переважно до правових (партійно-етичних, релігійних тощо) регуляторів політичної поведінки посадової особи. Політичне лідерство як соціальний інститут ототожнюється з органами державної влади. Врешті, до третьої групи належать ті, хто розглядає політичне лідерство як специфічне явище суспільного життя, що не зводиться до психологічних, економічних або правових принципів. Політичне лідерство здійснюється, згідно з таким підходом, через функціонування конкретного механізму, одного з необхідних політичних інститутів [15]. Зрозуміло, що використання означених понять в різних підходах набуває різного змістового і змістовного наповнення.

Свідченням цього є тлумачення понять в енциклопедично-довідковій літературі. Так, „Філософський енциклопедичний словник” (1983 р.) та „Психологічний словник” (1983 р.) дають такі визначення цих двох явищ: „Лідерство — один з механізмів інтеграції групової діяльності, коли індивід або частина соціальної групи виконує роль лідера, тобто об’єднує, спрямовує дії всієї групи, яка очікує, приймає і підтримує його дії. Частково перекриваючись поняттями „управління”, „керівництво”, лідерство характеризує, разом з тим, специфічну форму відносин в групі або організації” [16]. Концептуальною основою аналогії виступає тут схожість функцій. „Лідер — член групи, який в значущих ситуаціях здатен здійснювати суттєвий вплив на поведінку інших учасників” [17].

Таке розуміння лідерства і керівництва у подальшому поглиблюється і до початку 1990-х років може вважатися утвердженим. Визначення, які даються в енциклопедичних виданнях того часу, майже співпадають: лідер — член групи, за яким вона визнає право приймати рішення у значущих для неї ситуаціях, тобто найавторитетніша особистість, яка реально відіграє центральну роль в організації спільної діяльності і регулювання взаємовідносин в групі. Керівник — особа, на яку офіційно покладено функції управління колективом і організації його діяльності. Свого часу Р. Медведєв, маючи на увазі Л. Брежнєва, зазначав, що не будь-який діяч, ставши на чолі держави або партії автоматично стає політичним лідером.

Політичне лідерство є різновидом лідерства взагалі. Воно може бути визначене як „процес взаємодії між людьми, в ході якого наділені реальною владою авторитетні люди здійснюють легітимний вплив на суспільство (чи певну його частину), котра добровільно віддає їм частину своїх політико-владних повноважень і прав” [18]. Таке розуміння політичного лідерства залишає на узбіччі певні аспекти цього явища, наприклад, ту частину суспільства, яка не віддає добровільно повноважень.

Водночас „керівництво політичне” розуміють як: „1) сукупність осіб або органів, наділених повноваженнями розробляти стратегію і тактику та організовувати, спрямовувати й коректувати поточну політичну діяльність або безпосередньо, або через ієрархічно підпорядковані ступені політичного керівництва чи апарат; 2) діяльність з реалізації стратегічних і тактичних планів, управління поточними політичними процесами з одного центру” [19].

На нашу думку, таке тлумачення політичного керівництва є звуженим, воно не відповідає змінам у політичній реальності. Саме в цьому присутня проблема досягнення влади та її використання з метою її збереження. Можливе поєднання в одній особі політичного лідера і політичного керівника не повинно ставити під сумнім