С.М. Костюк

Чернівецький державний університет.

Діалог Україна - Європейський Союз:минуле, сучасне, майбутнє.

“Європейський вектор” української дипломатії є одним із приорітетних і стратегічно важливих для нашої держави. В документі “Основні напрями зовнішньої політики України”, прийнятому Верховною Радою України ще в 1993 році, підкреслюється, що перспективною метою української зовнішньої політики є членство України у Європейських Співтовариствах, а також західноєвро-пейських або загальноєвропейських структурах. Про “Основні напрями зовнішньої політики України” // Голос України.- 1993.-24 липня.

Актуальність проблеми взаємовідносин України з гігантом процесів європейської інтеграції та кооперації Європейським Союзом є беззаперечна.

Цілком зрозуміло, що вступ України до ЄС є довготривалим, багатоетапним та віддаленим у часі процесом, проте висвітлення цієї теми вже сьогодні займає чільне місце серед науковців, журналістів та політиків. Водночас вона пронизана різноманіттям підходів та оцінок до її висвітлення, політичними та ідеологічними розбіжностями.

Беручи до уваги важливість даної проблеми, у своїй статті автор проаналізував фактори “європейського вибору” України, зупинився на найважливіших сторінках взаємовідносин Україна - ЄС: 1991 - 1999 та подав прогноз щодо можливих варіантів подальшого розвитку двосторонніх відносин.

Із проголошенням незалежності України в 1991 році, всім стало зрозуміло, що п’ята за населенням та перша за територією на європейському континенті Українська держава є одним із ключових елементів політичної, військової, економічної, наукової та культурної співпраці Європи.

Європейський вибір України є природнім та цілком закономірним. Такий вибір можна пояснити декількома факторами.

По-перше, це географічна та цивілізаційна близькість між Україною та Європою. Якою б не була банальною ця істина, але українці були, є і завжди будуть європейцями. Важко не погодитись із думкою Л.Д. Кучми під час його виступу в Берліні, 5 липня 1995р., що ”Україні не треба нікуди прямувати. Вона була, є і лишається там, де їй визначено історією і географією.” Кучма Л.Д. Украіна на шляху до Європи // Політика і час. – 1995. -

По-друге, історична традиція співпраці українців із іншими європейськими народами (Київська Русь 9-13ст., козацька Україна

15-17ст. та ін.)

По-третє, ймовірна “загроза зі Сходу”, і, одночасно, “ідея повернення в Європу”, що охопила пост-комуністичні держави Центральної та Східної Європи, виявилися каталізаторами процесу зближення Києва та Брюсселя. Цей фактор змусив спрямувати русло зовнішньої політики України із “дружніх обійм Москви” в бік більш стриманих центрів європейської інтеграції: Брюсселя, Страсбурга і Люксембурга.

В свою чергу, Україна, як одна із засновниць СНД, виступає за розвиток найширших торговельно-економічних та інших зв’язків між країнами СНД на засадах суверенного партнерства, рівноправності і взаємовигоди.

Разом із цим, всупереч бажанню прокомуністичних сил “реанімувати” “единый и неделимый”, Україна уникає участі в інституціоналізації форм міждержавного співробітництва в рамках СНД, здатних перетворити співдружність в наддержавну структуру федеративного характеру. Останній фактор “європейського вибору” України, що теж був і залишається важливим елементом інтеграції України це, - “євростандарти” економічного процвітання, політичної стабільності, соціального благополуччя, демократії та особистої свободи громадянина. На фоні економічної кризи, корупції, організованої злочинності, політичної нестабільності і зубожіння основної маси народу України, “євростандарти” виступають більше ніж привабливими взірцями для наших співвітчизників.

До речі, в “черзі” до повноправного членства в ЄЄ на сьогодні “вишикувались” понад 20(!) держав Центральної та Східної Європи. Польща, Чехія, Словенія, Естонія, Угорщина і Кіпр очікують свого вступу до ЄС вже в 2005/2007 роках. Наша ж держава реформуючи свою економіку та законодавство, підвищуючи життєвий рівень населення України, і, беручи широкомасштабну участь у загальноєвропейських справах для безпеки та стабільності на континенті, вже найближчим часом спроможна заявити про себе як про потужну європейську країну і, можливо, вступ України до ЄС не буде здаватись занадто віддаленим у часі або навіть чимось нереальним.

Хотілось би зупинитись на еволюції взаємовідносин України з ЄС, і дати своє бачення перспектив.

Вже 2 грудня 1991 року, була прийнята Декларація ЄС по Україні, в якій країни-учасниці схвалили волевиявлення народу України на всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 року. В тому ж році ЄС затвердив програму Технічної Допомоги країнам СНД (ТАСІS) і макрофінансову підтримку для реформування економіки та законодавства і розвитку демократичного суспільства республік колишнього СРСР (в т.ч. і Україна).

З жовтня 1993 року в Києві почав діяти Комітет по співпраці між Україною та ЄС.

Безумовно, найновішою подією у відносинах України та ЄС було підписання Угоди про партнерство та співробітництво між ЄС та Україною. Цей документ, підписаний 14 червня 1994 року в Брюсселі представниками обох сторін, заклав стабільний політичний, економічний і культурний діалог між країнами ЄС з одного боку та Україною з іншого. До речі, Україна була першою республікою колишнього СРСР, яка підписала таку Угоду. Цей документ містить 1009 статей, 5 анексів та Протокол про взаємодопомогу щодо торговельних мит (до 2004 року). Угода передбачає систему регулярних консультацій на різних рівнях, створюючи основи для стабільного політичного діалогу Україна-ЄС. Згідно ст. 85 та ст. 90-92 були затверджені Рада Співпраці та Парламентська Комісія Співпраці, які складаються з українських та європейських депутатів.

Слід зазначити, що Верховна Рада України ратифікувала цю Угоду вже в листопаді 1994 року, а країни ЄС - 15 лише в лютому 1998 року. Із лютого 1996 року діяла Тимчасова Угода з торгівлі між двома сторонами, яка припинила свою дію 1 березня 1998 року із вступом в силу Угоди про партнерство та співробітництво між Україною та ЄС. Із вступом в дію цього важливого документу для України, в разі використання всіх