Соціально-економічна нестабільність у державі часто пов»язується із постійним довготривалим безробіттям та низькими доходами у родинах. Країни, що знаходяться у процесі переходу, стикаються у цьому зв»язку із відсутністю безпеки і безладдям, що вносять свій вклад у збільшення кількості дітей, якими нехтують їх батьки та які страждають від жорстокого поводження та насильства вдома. Не стала виключенням і Україна.

Дітей, які з тих чи інших причин мають конфлікт із законом, держава повинна захищати, таким чином, попереджуючи наступні злочини особи, яка ще недостатньо сформувалася як особистість. Це стосується перш за все соціального захисту неповнолітніх, які звільняються з місць позбавлення волі і мають потребу в підтримці суспільства й держави у трудовому, освітньому та побутовому влаштуванні. Невирішеність на сьогодні комплексу проблемних питань, що стосуються механізму соціальної адаптації неповнолітніх, звільнених з місць позбавлення волі, викликає особливе занепокоєння, оскільки сприяє скоєнню рецидивних злочинів.

Відповідно до ст.50 Кримінального кодексу України метою державної системи охорони правопорядку України є не тільки покарання за вчинений злочин, а й виправлення засуджених, перевиховання та запобігання вчиненню ними нових правопорушень. Але, як свідчать статистичні дані, механізм не спрацьовує.
Українські правники виділяють слідуючі групи неповнолітніх, які знаходяться (лись) у конфлікті із законом:

1. неповнолітні правопорушники, які були засуджені до покарань, не пов’язаних із позбавленням волі;

2. неповнолітні правопорушники, які перебувають у місцях позбавлення волі — виховно-трудових колоніях;

3. ті, хто повернувся з місць позбавлення волі і має соціальні проблеми після свого повернення.

На сьогодні щодо неповнолітніх, які порушили закон, використовується практика звільнення від відбування покарання з випробуванням, застосування примусових заходів виховного характеру, звільнення від кримінальної відповідальності, адміністративного покарання. Неповнолітній, який вчинив злочин невеликої або середньої тяжкості, може бути звільнений судом від покарання у разі щирого каяття та подальшої бездоганної поведінки. Тоді до нього застосовуються примусові заходи виховного характеру, передбачені п. 2 ст. 105 Кримінального кодексу України: застереження; обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до поведінки неповнолітнього; передача його під нагляд батьків чи осіб, які їх замінюють, чи під нагляд педагогічного або трудового колективу за його згодою, а також окремих громадян на їхнє прохання; покладення на неповнолітнього, який досяг 15-річного віку і має майно, кошти або заробіток, обов’язку відшкодування заподіяних майнових збитків; направлення неповнолітнього до спеціального навчально-виховного закладу для дітей і підлітків до його виправлення, але на строк, що не перевищує трьох років. У той же час інші покарання : штраф, громадські виправні роботи до неповнолітніх не застосовуються, бо в Україні не має ні «дитячих» закладів для виправних робіт, ні соціальних працівників, які б слідкували за їх виконанням, що передбачено законом, та й легальний заробіток діти мають досить рідко. До кримінальної ж відповідальності притягуються неповнолітні, яким на момент вчинення злочину виповнилося 16 років. Неповнолітні від 14 до 16 років підлягають кримінальній відповідальності, зокрема, за вбивство, умисне заподіяння тілесних ушкоджень, зґвалтування, крадіжку, грабіж, розбій та злісне хуліганство. Виконання визначеного судом покарання у вигляді позбавлення волі здійснюється через систему виправних установ, які підпорядковані Державному департаменту України з питань виконання покарань. У структурі Департаменту існує 11 виховно-трудових колоній для неповнолітніх: 10 — для юнаків (Дубенська, Ковельська, Кременчуцька, Павлоградська, Перевальська, Маріупольська, Прилуцька, Курязька, Самбірська, Бережанська) і одна — для дівчат (Мелітопольська). Як бачимо, в існуючій на сьогодні системі правосуддя по відношенню до неповнолітніх застосовується лише до тих дітей, які скоїли злочини. Стосовно ж «бродяжок», тих, які жебракують, які самовільно залишили школу механізми впливу відсутні. Оскільки існуючі на сьогоднішній день притулки для неповнолітніх, центри соціально-психологічної реабілітації кардинально вирішити питання не спроможні. З досвіду роботи автора відмічаю безкінечний процес щодо неодноразового повторного влаштування неповнолітніх у вищезазначені заклади. (Майже 10 відсотків дітей влаштовуються до притулків повторно, непоодинокі випадки самовільного залишення притулків дітьми). Якщо під правосуддям по відношенню до дітей розуміти як законодавство, здійснення правосуддя так і інфраструктуру в цілому, які повинні особливим способом впливати на неповнолітнього , то слід відмітити, що найменш захищені у цій системі «хронічні» безпритульні діти. Основною метою у профілактичній роботі з цією категорією неповнолітніх є : забезпечення освітою, медичною та психологічною допомогою. Адже дитина зі своїм патологічним прагненням до бродяжництва нерідко сам на сам справитись не може. А ми змушені чекати, щоб вона скоїла злочин, і лише після цього отримала можливість бути влаштованою у школу соціально-психологічної реабілітації. Але зосереджувати зусилля на кінцевому результаті – на дитині, яка скоїла злочин – і застосовувати міри, після того, як уже почалися неприємності практично безглуздо. Тому з метою соціальної реабілітації неповнолітнім треба дати можливість отримати хорошу освіту, тільки не у виховно-трудових колоніях , а у школах соціальної реабілітації (які, до речі, заповнені менше ніж на 30 відсотків, тому що практику влаштування туди дітей суди не використовують). З цією метою необхідно запровадити у чинних положеннях “Про загальноосвітню школу соціальної реабілітації” і “Про професійні училища соціальної реабілітації” такий заклад, як відділення для дітей і підлітків з девіантною поведінкою, оскільки ця категорія у своїй більшості, на жаль, залишається поза правовим полем.

Існуюча система в Україні стосовно запобігання правопорушенням