Таким чином, основний зміст принципу непорушності кордонів можна звести до трьох елементів:–

визнання існуючих кордонів у якості юридично встановлених відповідно до міжнародного права;–

відмова від будь-яких територіальних домагань на даний момент або в майбутньому;–

відмова від будь-яких інших зазіхань на ці кордони [n7, с. 52].

Принцип мирного вирішення міжнародних спорів

Принцип мирного вирішення спорів, будучи покликаний забезпечити мирне співіснування держав, відноситься до числа норм, що лежать в основі існування і стабільного функціонування міжнародного співтовариства. Відповідно до п. 3 статті 2 Статуту ООН усі члени Організації Об’єднаних Націй вирішують свої міжнародні спори мирними засобами таким чином, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир і безпеку, і справедливість [n4].

Еволюція принципу мирного вирішення міжнародних спорів відзначена серією міжнародних договорів і угод, котрі, у міру того як вони обмежували право звертатися до війни, поступово розвивали засоби мирного вирішення міжнародних спорів і встановлювали юридичний обов’язок держав використовувати такі засоби:–

принцип закріплений у Статуті ООН і у всіх міжнародних актах, що викладають принципи міжнародного права. Йому спеціально присвячений ряд резолюцій Генеральної асамблеї ООК, серед яких можна виділити Манільську декларацію про мирне вирішення міжнародних спорів 1982 року;–

першим багатостороннім актом, що встановив обов’язок мирного вирішення спорів, був Статут Ліги Націй, її члени зобов’язалися передавати спір, здатний викликати розірвання, на третейський або судовий розгляд або на розгляд Ради Ліги;–

більш повна формула цього принципу втілена в Паризькім пакті про відмову від війни 1928 року, у якому сторони визнали, що врегулювання або вирішення всіх спорів або конфліктів, здатних виникнути між ними, якого б характеру або якого б походження вони не були, повинні завжди вишукуватися тільки в мирних засобах;–

відповідно до Статуту ООН Декларація про принципи міжнародного права 1970 року сформулювала принцип у такий спосіб: «Кожна держава вирішує свої міжнародні спори з іншими державами мирними засобами таким чином, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир і безпеку і справедливість» [n43, с. 26].

З приведеного формулювання принципу мирного вирішення міжнародних спорів видно, що принцип ставить за обов’язок кожній державі вирішувати будь-які міжнародні спори мирними засобами. Сторони в суперечці не вправі відмовитися від мирного врегулювання і не можуть виключити з-під дії принципу будь-які спори. Принцип не поширюється на спори, котрі стосуються справ, що входять, по суті, у внутрішню компетенцію будь-якої держави (принцип невтручання) [n55, с. 2].

Попередження і вирішення спорів здійснюються на базі принципів суверенної рівності і сумлінного виконання зобов’язань з міжнародного права. Відзначається і самостійне значення принципу сумлінності. Держави повинні діяти в дусі сумлінності, із тим щоб уникати виникнення спорів, повинні прагнути до якнайшвидшого і справедливого вирішення своїх спорів. Виявляється зв’язок із принципом співробітництва. Духом співробітництва і сумлінності слід керуватися в пошуках раннього і справедливого вирішення спорів. Відзначається і зв’язок із принципом невтручання – мирне врегулювання не повинно супроводжуватися втручанням у внутрішні справи. Особливо підкреслюється зв’язок із принципом незастосування сили.

Принцип невтручання у внутрішні справи

Принцип невтручання у внутрішні справи є одним з основних принципів сучасного міжнародного права. Цей принцип закріплений у п. 7 статті 2 Статуту ООН і знайшов свою конкретизацію в авторитетних міжнародних документах: Декларації про принципи міжнародного права 1970 року, Заключнім акті НБСЄ 1975 року, Декларації ООН про неприпустимість інтервенції і втручання у внутрішні справи держави, про відгородження їх незалежності і суверенітету 1982 року [n3].

Принцип невтручання у внутрішні справи тісно пов’язаний із принципом суверенної рівності держав. Із затвердженням у сучасному міжнародному праві принципу права народів і націй на самовизначення сфера дії принципу невтручання у внутрішні справи розширилася: він поширюється не тільки на суверенні держави, але і на народи і нації, що ведуть боротьбу за національне звільнення і включає обов’язок держав не нав’язувати їм свого суспільного або державного строю і своєї ідеології [n25, с.34].

Зміст принципу невтручання у внутрішні справи означає заборону державам і міжнародним організаціям утручатися у внутрішні справи держав і народів у будь-яких формах: збройним, економічним, дипломатичним шляхом, шляхом засилання шпигунів, диверсантів, відкрито або побічно, із боку однієї держави, декількох держав або під прикриттям міжнародної організації (хоча на сьогодні цей принцип часто порушується зважаючи на сумнівні «підстави» у вигляді «наявності» ядерної зброї США проти Іраку, чи «народженняна території держави» терориста №1 США проти Афганістану).

Так, відповідно до п. 7 статті 2 Статуту ООН Організація не має права «на втручання в справи,що по суті вхідні у внутрішню компетенцію будь-які держави».

Проте варто мати на увазі, що деякі події, що відбуваються в межах території держави, можуть кваліфікуватися Радою Безпеки ООН як не стосовні винятково до внутрішньої компетенції останньої. Так, наприклад, якщо Рада безпеки ООН констатує, що вони загрожують міжнародному миру і безпеці, такі події перестають бути внутрішньою справою даної держави і дії Об’єднаних Націй у відношенні цих подій не будуть утручанням у внутрішні справи держави [n4].

Таким чином, концепція невтручання не означає, що держави можуть довільно відносити до своєї внутрішньої компетенції будь-які питання. Міжнародні зобов’язання держави, у тому числі і їхні зобов’язання за Статутом ООН, є критерієм, що дозволяє правильно підходити до вирішення цього питання.

Принцип поваги прав людини

У якості самостійного принцип поваги прав людини був сформульований у Заключному акті НБСЄ 1975 року. У аналізованій галузі ухвалений ряд найважливіших актів, до яких відносяться: Загальна декларація прав людини 1948 року і два Пакти про права людини 1966 року, один –