Національна ідея

"Ми говоримо про національну ідею, - зазначає М.Бубер, - коли який-небудь народ помічає свою єдність, свій внутрішній зв'язок, свій історичний характер, свої традиції, своє становлення і розвиток, свою долю й призначення, робить їх предметом своєї свідомості, мо-тивуванням своєї волі".212 Національна ідея складається з чітко сфор-мульованої мети, до якої прагне національна воля. Національна ідея є могутнім чинником життя, в ній органічно поєднані інтелект з народним Інстинктом, національне світовідчуття з національною психікою, душею нації". Бо "ідея нації", як говорив В.Соловйов, є не те, що вона думає про себе, але те, що Бог думає про неї у вічності. Національна ідея виростає з віри у свій народ. "Істинний патріотизм вимагає, щоб ми вірили у свій народ, а істинна віра поєднана з безстрашністю: неможливо вірити в будь-що і боятись за предмет своєї віри".

Національна ідея відображає глибинний рівень національної свідомості, сукупність ціннісних настанов нації, визначає напрямок мислення народу, його здатність відчувати і діяти співзвучно націона-льним інтересам. Проявляючись як своєрідний духовний склад народу, його менталітет, формуючись під впливом традицій, культури, соціальних структур, усього історичного середовища національного буття людини, і водночас впливаючи на них, національна ідея стає джерелом культурно-історичної динаміки нації, визначальним чинником її політичного життя. Національна ідея як найбільш проста і доступна форма суспільного об'єднання людей самоутверджує націю, забезпечує їй єдність, свободу та незалежність. Зростання соціальної ролі національної ідеї пояснюється секуляризацією сучасного життя, розширенням демократії, відродженням духовності і культури нації.

Національна ідея, за визначенням О.Забужко, є синтетичним поглядом на свою національну (етнічну) спільноту як на єдиний, розгорнутий у соціальному часі й "соціалізованому" просторі кон-тинуум і, водночас, як на суб 'єкт всезагального історичного процесу.

Національну ідею не можна зрозуміти без урахування умов та особливостей життя народу впродовж усієї його історії. Вік української національної ідеї - це вік самої української нації. Так само, вік російської ідеї є вік самої Росії, але, як пише він, - обґрунтувати ідею держави зовсім не означає проголосити, що всі держави... були "хорошими", знаходились на висоті ідей і творили одне благо" .

П.Толочко вважає, що національна ідея - це не етнічна, а державно-політична категорія. Саме тому вона має бути близькою й зрозумілою не тільки етнічним українцям, але й українським росіянам, білорусам, татарам, угорцям, євреям, іншим народам, для яких Україна є батьківщиною.216 Зіставляючи різні підходи до розуміння суті української національної ідеї, М.Степико стверджує: "...всякий логіко-дискурсивний конструкт, який може претендувати на вичерпну засаду етнонаціонального поступу України, по-перше, не має для цього експериментального критерію своєї життєздатності (чому саме національна ідея?), по друге, не може бути виражений в поняттях "істина", "помилка". Тому метафора "українська національна ідея" може виконувати не регулятивну, а онтологічну функцію в становленні української нації і аж ніяк не слугувати практично-діяльнісною парадигмою . лк не парадоксально, але названі автори не запере-чують, а доповнюють один одного в трактуванні суті поняття "украї-нська національна ідея", бо вона водночас є і етнонаціональною, і державно-політичною категорією. Домінування тих чи інших чинників у формуванні національної ідеї визначається об'єктивними і суб'єктивними факторами та рівнем націо- та державотворення.

Конкретне бачення національної ідеї залежить від історичної ситуації та суб'єктивного бачення мети нації, засобів її досягнення. І.Мазепа, наприклад, вважав метою всіх змагань скинути з себе ненависне ярмо і зробити нашу Україну вільною і ні від кого не залежною, Шев-ченківська національна ідея була пов'язана з реалізацією загаль-нолюдських демократичних цінностей у незалежній Україні.

"Цей великий пророк і апостол українського національного відродження, бувши борцем і мучеником за українську національну ідею, одначе не був націоналістом в розумінні тих, хто нині намагається втягти його до своєї політичної корпорації. Бо що може бути спільного, скажімо, між його тезою, викладеною в словах:

"Возвеличу малих отих рабів німих..." і т.д., цебто отих "смердів", від яких і за яких став на прю, за правду яких дбав і про яких пророкував, передбачаючи їхнє панування в "своїй хаті".

"Розкуються незабаром заковані люде, настане суд..." і т.д. аж до слів: " ...Бо невчене око загляне їм в саму душу..."

На думку Т.Шевченка, людина може існувати як істота одухотворена лише в середовищі своєї нації. Не існує громадян Всесвіту, як не існує людини абстрактної - індивід проявляється як частка людства, лише будучи часткою тієї чи іншої нації.

По суті, нація, за Т.Шевченком, - це колективна, понадчасова (спільна Для предків і нащадків) душа народу і тієї землі, на якій він живе. Тому поет признається в любові не людству, а нації:

Я так її, я так люблю

Мою Україну убогу,

Що прокляну святого Бога,

За неї душу погублю!

Цілком закономірно Т.Шевченко вважає найбільшою трагедією Українців не економічне гноблення (то вже наслідок), а те, що живуть "на нашій - не своїй землі", те, що довкола "байстрюки Єкатерини сараною сіли".

"У свому маніфесті до Української Нації, у свому "Посланію до мертвих і живих і ненароджених земляків моїх, в Україні й не Україні сущих", голосить їй ту незрушиму правду, що тільки зо збірного зусилля усіх верств Українського народу, що лише з труду цілої Української Нації зродиться її Воля, "світ ясний, невечерній, новий". Одинокою правдою є власна нація й її добро й та що людина може найти щастя тільки в до останнього відданій і всецілій службі своїй нації. І на всьому світі нема