Людині, а отже, й нації Богом дано право вибирати, визначати свою долю. Тому Т.Шевченко підкреслює: у нинішньому стані України винні зайди, але насамперед - Ми. Винна давня козацька еліта, що воліла краще стати "гряззю Москви, варшавським сміттям", ніж обороняти свою націю. Прикметно, що і Б.Хмельницьким митець захоплюється постільки, поскільки той спричинився до становлення Української держави, і карає його постільки, поскільки він помилився, не вберіг цю державу ("Великий льох", "Стоїть в селі Суботові", "За що ми любимо Богдана..", "Якби-то ти, Богдане п'яний...").

Особливе занепокоєння і розпач викликають у поета все частіші прояви малоросійства - мутації української душі. Адже ж це вірна ознака остаточної загибелі нації. Тому, за Т.Шевченком, найпідліша, непростима зрада - це зрада матері і материзни (рідної нації), надто ж коли вони в смертельній біді. Такого зрадника зрікається Добро небесне і земне:

Бо хто матір забуває,

Того Бог карає.

Того діти цураються,

В хату не пускають.

Чужі люди проганяють,

І немає злому

На всій землі безконечній

Веселого дому.

Тут Т.Шевченко невмолимий і непохитний, як у жодному іншому питанні: найменше, навіть несвідоме потурання загарбникам, що прийшли розп'ясти, знищити твою материзну, розцінюється як страхітливий гріх. У містерії "Великий льох" Господь жахливо карає трьох дівчаток-дітей: позбавляє їх життя, а душі не пускає в рай, аж поки москаль не "розкопа великий льох", тобто душі окремих українців не упокояться, доки вороги не знищать саму українську душу, або вона не прокинеться від летаргійного сну. .

За що ж такий присуд дівчатам? Перша підлітком перейшла з повними відрами дорогу Б.Хмельницькому (символічно посприяла удачі), коли він їхав до Переяслава підписувати фатальну угоду з Москвою. Друга ще недолітком, не розуміючи, що коїть, напоїла коня (символічно виказала прихильність) цареві Петрові - розпинателеві України, коли той повертався з Полтавської битви через Батурин. Третя ще зовсім немовлям, побачивши з канівських гір царську галеру, усміхнулась Катерині II.

Зіставивши деталі, О.Павлів прийшов до висновку, що три душі уособлюють занепад національно-державницької свідомості українців. "За гетьмана Хмельницького свідомість була найбільше дозрілою, в часах гетьмана Мазепи - поменшала, а в період закріпачення України Катериною Другою - стала немовлям".

На думку Т.Шевченка, найголовнішою для України є ідея націо-нального єднання. Наш спільний порятунок, і захист, і мета - Українська Соборна Самостійна Демократична Держава. Цю думку поет прагне донести до кожного земляка усім "Кобзарем", зосібно ж "Посланієм":

В своїй хаті своя й правда,

і сила, і воля.

Цілком слушна і переконлива думка Я.Розумного, що такі твори, як "Никита Гайдай", "Гайдамаки", "Катерина", "Наймичка", "Москалева криниця", "Неофіти" і "Марія" (звичайно, йдеться лише про одну смислову їхню грань), становлять систему, якою змодельовано долю, психологічний стан України.

Дослідник зауважує, що в драмі "Никита Гайдай" Т.Шевченко відтворює позитивний динамізм народу в часі формування Гетьманської Держави Б.Хмельницького, а в "Гайдамаках" - це вже народ у початковій стадії своєї підневольності. В "Катерині" наступна фаза стагнації народу, який уже поневолений і піддається чужинцеві, однак у нього Ще не зовсім погасли вартості національного етносу. В поемі "На-ймичка" деградація народу триває по висхідній і доходить до стану, де зведення чужинцем стає явищем нормальним, і в народі зникає протест проти покритства і наймицтва. В "Москалевій криниці" (1857р.) це вповні переможений і підпорядкований національний організм, який, прийнявши чуже світосприймання, заперечує себе самого. В "Неофітах" і "Марії" - в персонажах Алкіда і Христа, які вмирають за ідею свободи, - починається процес висхідний - відродження.221 Перебуваючи в тюрмі, Т.Шевченко дає і нам пораду:

Свою Україну любіть,

Любіть її... Во врем'я люте,

В останню тяжкую минуту,

За неї Господа моліть.

Ми ще раз переконуємося, що в творчості Т.Шевченка глибоке відчуття Української історичної долі, чітке бачення мети - націо-нального ідеалу, до якого він через віки направляє народ. "В інте-лектуальному, історичному сенсі Шевченкове глибоке відчуття української історичної долі й колективної душі виявляється в умінні... поєднати два зовсім відмінні й досі, здавалося б, несумісні способи мислення. Один - це мислення ХУІП століття, козацького станового патріотизму, що є передусім апофеозом України, її історії і її прав. Другий - це романтичне піднесення народу, тлумаченого, як правило, позаісторично. У Т.Шевченка вони сплітаються, і Україна із легітимно-корпоративного, навіть лоялістичного поняття козацької старшини стає новою, абсолютно неподільною і, врешті, сакральною цінністю".

Т.Шевченко відродив історичну пам'ять українців. Іван Франко поширив поняття української нації на прадавні землі, накреслив візію держави. Михайло Грушевський віднайшов загублену нитку нашого національного родоводу.

В розумінні М. Гру шевського серцевиною української ідеї було виокремлення невід'ємного права українського народу на самови-значення і пошук його оптимальних форм.

"...Великі завдання і досягання стали для нас можливі, що ми можемо творити не тільки свобідну й незалежну Україну, а й Україну Велику. Велику не теріторією, чи богацгвом, чи пануваннєм над иньшими, а велику отими соціально-моральними вартостями..."

В.Липинський вважав, що однією з причин трагічної поразки у визвольних змаганнях 1917-1921рр. було те, що боротьба за створення української держави, тобто за здобуття повної волі для української нації, була ведена людьми, які в державну незалежність не тільки перед тим не вірили, але навіть до самої ідеї державної незалежності ставились з погордою і вороже.

Генератором національної Ідеї виступає національна Інтелігенція. Політичний зміст і спрямування їй визначає еліта. "Українська національна ідея, - зазначалося у програмі "Української демократично-хліборобської партії", написаній В.Липинським і виданій у жовтні 1917р. в Лубнах, - тільки тоді в силі оживити