Більше того, українські демократи, як писав В.Винниченко, не змогли правильно зрозуміти національну ідею. Вони відразу відірвались від своїх працюючих мас і були розбиті.

М.Драгоманов підкреслював, що "національна ідея сама по собі не є ліком на всі лиха громадські..., питання політичні, культурні, соціальні мають свої задачі, по крайній мірі, стільки ж важні, як і національні, і для котрих національності можуть бути тільки ґрунтом і формою варіацій". Проте для долі нації дуже істотно, з якою політичною доктриною пов'язується реалізація національного ідеалу. Історія свідчить, що при певних умовах абсолютизація й специфічне тлума-чення національної ідеї, наприклад, нацизмом, прагнення до її реалізації мають своїм наслідком національну катастрофу. І зовсім інше маємо, коли національна ідея, адекватно її природі, тлумачиться в контексті загальнолюдських цінностей - в органічній єдності з ідеалами гуманізму і демократії. Тоді вона стає душею відродження суб'єктності нації.

Національна ідея, як дороговказ для нації, випереджує сьогодення її буття. Тому І.Франко наголошував на значенні практичної діяльності для реалізації національних ідеалів. "Не забуваймо ж, - писав він, - про тисячні стежки, які ведуть до його [національного ідеалу] осущення, лежать просто-таки під нашими ногами, і що тільки від нашої свідомості того ідеалу, від нашої згоди на нього буде залежати, чи ми підемо тими стежками в напрямі до нього, чи, може, звернемо на зовсім інші стежки".

Національна ідея, як і в цілому національна свідомість, визначають спрямування внутрішньої і зовнішньої політики, її пріоритети, є істотним фактором формування політичної суб'єктності нації. Проте "зовнішня" присутність цієї складової в політичній лексиці різних націй неоднакова - залежно від рівня розвитку нації. Якщо йдеться про такі, що вже самовизначились, мають свою національну державність, інтересам яких ніхто й ніщо істотно не загрожує, то тут терміни "національна свідомість", "національна ідея" майже не вживаються.

Інше спостерігаємо в політичному лексиконі націй, що борються за своє існування, збереження і самовизначення як суб'єктів політичного процесу. Досить звернутись, наприклад, до преси України. Навіть зовні, без використання контент-аналізу бачимо, що національна термінологія присутня в усіх публікаціях. При цьому йдеться не про абстрактну символіку, а про злободенні питання самого буття народу України.

В цих умовах дуже важливим є зважене ставлення до національної ідеї, очищення її від міфів і визначення їй місця серед інших цінностей життя нації, кореляція з загальнодержавними інтересами.

Політичні сили, партії і рухи вкладають різний зміст в національну ідею, аж до визнання такої ідеї державною ідеологією. Між тим, "одержавлення" національної ідеї - це один з найбільш істотних проявів тоталітаризму.

Треба мати на увазі, що на грунті національної ідеї, національної свідомості, та національної ідентифікації відбувається національна мобілізація, згуртування національних мас. Мається на увазі потенційна чи реальна участь у спільних діях, коли колективне членство визначається належністю до однієї національної групи.

Ця мобілізація може спрямуватися на конструктивну діяльність, національне відродження. Але може мати і конфронтаційне спрямування. Як показує радянський досвід, енергія такої мобілізації може звільнитися в трьох головних напрямках: проти певних націо-нальних меншин, що живуть серед більшості, особливо якщо вона є корінною національністю, за якою закріплено відповідну територію; проти будь-якого сусіднього етнотериторіального формування з метою порахуватися за колишні образи й домогтися зміни кордонів; проти імперського центру та нації - гегемона - з метою організувати власну незалежну національну державу.

Ми говоримо про національну ідею тоді, коли якийсь народ усвідом-лює свою єдність, свій внутрішній зв'язок, свій історичний характер, свої традиції, своє становлення та розвиток, свою долю та призначення, робить їх предметом своєї свідомості, мотивуванням своєї волі.

Національна ідея викристалізовує індивідуальні та колективні цін-ності, зміцнює національну самосвідомість, посилює політичну волю, робить спільноту здатною відстояти свої Інтереси. Національна Ідея пов'язана не стільки з матеріалізованими ознаками нації, скільки з духовним світом, духовним типом нації, який вважався навіть вище за територіальний, особливо для "недержавних націй". Національна ідея, стверджував Ем.Дюркгейм, як стійке колективне уявлення, раз виникнувши, має велетенську силу історичної інерції та "зарядже-ності", а за законом соціалізації відтворюється новим поколінням.

Національна ідея - організуючий чинник оновлення суспільства, необхідна умова визвольної боротьби, яку українці вели впродовж багатьох століть. Саме "могутній інстинкт національного будівництва, - писав М.Грушевський, - підтримував у найтяжчих умовах національне щеплення з політичних, релігійних та культурних течій, що перехре-щуються, створив майже невловимі комбінації, які в кінцевому резу-льтаті підтримували зв'язок українських теорій, ендосмос та екзосмос народного життя в їх роз'єднаних частинах та незмінно у моменти пробудження національного життя висував питання про національне об'єднання їх".

В.Кучабський стверджував, що необхідною умовою створення реальної державної концепції України є державотворча національна ідея. Українська національна ідея, не мовна, етнічна чи культурна, а дійсно національно-політична і державна, може бути збережена саме через творення політичних цінностей і розвиток державної психології нації. І тут варто застерегти від надмірної політизації мас. С.Томашівський, наприклад, вбачає в ній одну з головних причин внутрішньої слабкості українського народу. "Політична гіпертрофія", тобто надмірна політизація, відбувається тоді, коли представники всіх класів і станів, насамперед інтелігенції, з різних причин починають активно займатися політикою, вважаючи себе фахівцями у питаннях політичної теорії та практики. С.Томашівський вживає також термін "хворобливе політиканство", під яким розуміє бажання нести "розумні політичні ідеї" без огляду