дослідникам, зокрема єгипетському політологові М.Сід-Ахмеду, трактувати поняття тероризму значно ширше, ніж це робилося раніше. На його думку, технологічний розвиток, який досяг надзвичайно високого рівня у військовій галузі, призвів до того, що війна в класичному сенсі цього слова стала неможливою, якщо взагалі не абсурдом. Але оскільки абсурдність війни не означає закінчення конфліктів, боротьба тепер може мати інші форми. З специфічної точки зору тероризм може розглядатися як продовження війни, а не тільки політики, іншими заходами. Порівняння тероризму з “війною XXI століття “ на тлі останніх подій вже не здається чимось далеким і неймовірним. Не зайвим буде пригадати слова президента США Джона Кеннеді, сказані у червні 1962 року: “Тероризм – це новий вид війни, з величезною інтенсивністю і глибоким корінням... Це війна партизанів, підривників, повстанців, убивць; війна, в якій використовується засідка замість відкритого бою, проникнення і знищення замість агресії; нагнітання ненависті замість поширення патріотизму; оголошення нейтральної сторони ворогом замість залучення її до табору союзників...”
Все ефективнішими та результативнішими стають такі методи терору, як насильство не проти представників влади, а проти мирних, беззахисних людей і, що вкрай важливо, які не мають жодного стосунку до “адресата” теракту. Причому, організатори терактів обов’язково дбають, щоб катастрофічні наслідки вчиненого ними були продемонстровані в ЗМІ.
В доповіді міжвідомчої комісії з боротьби проти тероризму, створеної в США 1985 року Дж. Бушем-старшим, який був тоді віце-президентом, дається таке визначення: “Тероризм – це протиправне використання або погроза використання насильства проти осіб або об’єктів для досягнення політичних або соціальних цілей. Як правило, тероризм спрямований на залякування або примушення урядів, політичних груп або окремих осіб до зміни їх політики або дій.”
ФБР США визначає тероризм як “протизаконне застосування сили або насилля проти фізичної особи чи об’єкту з метою залякування або примушення уряду, цивільного населення чи якоїсь його частини в інтересах досягнення політичних або соціальних цілей.”
Тенденцію до інтернаціоналізації тероризму чітко відображають визначення, які містяться в документах як окремих країн, так і міжнародних організацій. Так, проект „Кодексу злочинів проти миру та безпеки людства ООН” пропонує таке визначення міжнародного тероризму: це є “здійснення, організація, сприяння здійсненню, фінансування або заохочення агентами чи представниками однієї держави актів проти іншої держави або потурання з їхнього боку здійсненню актів, спрямованих проти осіб або майна, і які за своїм характером мають на меті викликати страх у державних діячів, груп осіб або населення в цілому”.
Державний департамент США визначає міжнародний тероризм як заздалегідь продумане, політично мотивоване насильство, яке здійснюється проти невійськових об’єктів невизначеними групами всередині держави або таємними агентами якоїсь держави в більшості випадків з метою ефективного впливу на суспільство, яке поширюється на громадян або територію двох чи кількох країн.
На нашу думку, не можна заперечувати, що міжнародні та національні проблеми реагування на терористичну загрозу тісно пов’язані. Для того, щоб заходи боротьби з тероризмом стали ефективними, вони мають прийматися одночасно на двох рівнях. Міжнародне співтовариство не повинне ставитися терпляче до потенційної можливості терористів провокувати та розпалювати конфлікти у найнесподіваніших місцях. Це може призвести до непередбачуваних за руйнівним ефектом наслідків.
У цьому зв’язку є над чим замислитися і в Україні. Наша країна, завдяки її геополітичному положенню та досить продуманій зовнішньополітичній стратегії, ще не зіткнулася обличчя в обличчя з міжнародним тероризмом. Але це не означає, що ми не повинні пильнувати. Досвід багатьох країн вчить: міжнародний терористичний клуб часто завдає підступних ударів там, де їх можуть і не очікувати.
Урахування національного досвіду європейських держав і особливостей застосування міжнародного законодавства в галузі боротьби з тероризмом є вкрай необхідним для вироблення концептуальних підходів щодо методів, критеріїв та комплексу ефективних заходів протидії, попередження та боротьби з цим явищем. Для становлення антитерористичного законодавства України та його імплементації в міжнародне політико-правове поле доречно проаналізувати досвід боротьби з тероризмом таких, зокрема, країн, як Німеччина, Італія, Велика Британія, Іспанія.
Варто уваги й те, що каталізатори терору, які після Другої світової війни спостерігалися в Західній Європі, певним чином апліковані нині в нашій країні. Серед них, насамперед, транзитивний стан суспільства, коли створюється атмосфера емоційного радикалізму, існує невизначеність параметрів майбутнього суспільного розвитку, що створює соціально-економічну напругу. Ця ситуація ускладнюється ще й тим, що, з одного боку, екстремістські настрої підігріваються марксистсько-ленінськими ідеями, які зберігають привабливість для певної частини громадян, а з іншого – традиційним праворадикальним націоналізмом, який також має глибоке коріння і не втрачає актуальності.
Конче потрібно навчитися керувати ризиками, передбачувати їхні наслідки і посилювати роботу там, де цього вимагає міжнародна та внутрішньополітична ситуація. Дивно, наприклад, що українські політики і фахівці майже не зреагували на заяву одного з найвідоміших та найпотужніших радикальних ісламістських терористичних угруповань “Хезболлах” про те, що воно розглядає Кримський півострів як зону поширення свого впливу. Зважмо, що цю заяву було зроблено ще до подій 11 вересня 2001 року в США. Можна заперечити: де Україна, а де “Хезболлах”. Але такі твердження чи не прямий шлях до повторення помилок, зроблених, на щастя, не нами?
Гадаю, що сьогодні Україна аж ніяк не може нехтувати східним вектором можливої терористичної загрози. Адже хвиля незаконної міграції з країн Близького Сходу та Азіатсько-Тихоокеанського регіону наростає. Через Україну вона котиться до Європи. З наростанням її критичної маси може розпочатися дестабілізація суспільно-політичного та фінансово-економічного життя всього континенту. При такому розвиткові подій Україна не