Сьогодні, спостерігаючи за російськими політичними метаморфозами, західні аналітики все частіше зауважують, що В. Путін керує державою, „купаючись в теплому відблиску пострадянського культу особи”.

Восени 2004 року група західних політиків та експертів у галузі зовнішньої політики (у тому числі – колишній чеський президент В. Гавел, екс-прем’єр-міністр Швеції К. Білдт, американський сенатор Дж. Маккейн) в листі до глав держав і урядів країн – членів НАТО та ЄС оцінила путінські реформи, зауваживши, зокрема, що „нинішнє російське керівництво пориває з основними демократичними цінностями євроатлантичної спільноти”. Підписанти звернули увагу на те, що трагічні події в бесланській школі стали нагодою для посилення В. Путіним власного контролю над політичним життям у країні. „Ми глибоко стурбовані тим, що ці трагічні події використовуються для подальшої руйнації демократії в Росії – російські демократичні інституції і без того завжди були слабкими й уразливими. З моменту приходу до влади 2000 року Володимир Путін ще більше послабив їх” [9], – вказувалося у листі. Аналізуючи стиль управління російського президента, автори наголошували: „Він систематично урізував свободу та незалежність преси, руйнував механізми взаємного контролю у федеральній системі Росії, самовільно ув’язнював реальних і уявних суперників, викреслював легітимних кандидатів з виборчих бюлетенів, залякував і заарештовував лідерів неурядових організацій і послаблював політичні партії в Росії” [10].

Самі ж росіяни про новий культ особи в путінській іпостасі ще, здається, не говорять відверто, однак вже розуміють, що „старевич” В. Путін прийшов, так би мовити, всерйоз і надовго. Однак відважних (царелюбивих? затурканих? заляканих?) росіян це, здається, не бентежить. Хіба що невелика купка інтелігентів нервує й прагне застерегти російське суспільство: тільки поки що газети „пишуть, що хочуть” і „садять без суду й слідства” тільки декого з олігархів, що кордони тільки поки що відкриті, що тільки поки що діє „кілька політичних партій” [11]. Дехто з подивом відзначає, що, як виявляється, за досить короткий термін можна докорінно змінити стосунки між владою й суспільством, „вихолостити” принцип виборності та перетворити чинні інститути на муляжі. Відтак застерігають: „Всі ці разючі зміни – рукотворні, і відбулися вони на очах наших сучасників. Однак їх наслідки відіб’ються на наступних поколіннях, бо мають вони істино планетарний розмах” [12].

Втім, такі перестороги губляться в масиві заспокійливих сентенцій. Їх суть зводиться до того, що в Росії (на відміну від Західної Європи) можлива інша – неліберальна – форма демократії [13]. Такі висновки не вдивовиж, бо для частини російської еліти будь-яка демократія є взагалі неприйнятною. Більше того: вона прагне відродити й закріпити в масовій свідомості імперську ідею, настирно заводячи мову про необхідність творення „ліберальної імперії”, або без обмовок заявляє, що „монархія потрібна Росії як повітря” [14]. І – повертає голови в бік президента.

А російські аналітики, аналізуючи розвиток політичної влади в Росії після 1991 року, засвідчують: держава визріла для подібних трансформацій. Адже виконана на політичній арені „царем Борисом” роль хоч і не призвела до „повного авторитаризму”, однак саме „за Бориса” в Росію повернулася ідея одноосібної влади. Далі, намагаючись виступати провісниками нового російського порядку, вірні „царю-президенту и Отечеству” наголошують, що в одноосібній владі в російській державі втілилося… „велике творіння національного генія” народу [15].

Російські інтелектуали беруться доводити, що „авторитаризм – ворожий до демократії”, а от „одноосібна влада може виступати в союзі з народовладдям”. Випещуючи політичний оксиморон, проголошують, що „в творчості В. Путіна” виявляється „влада загальної сили”, що таке політичне управління надає будівлі влади „перспективу спільної діяльності, сприяє пробудженню енергії народу” [16].

Коментарів такі висновки, здається, не потребують. Зазначу тільки одне: на наших очах відроджується вже призабутий російський міф про „доброго царя”. Однак, дещо модернізований, адже йдеться про верховну – самодержавну – владу в іпостасі президентської. При цьому, що прикметно, добрий президент протиставляється недобрим „властьімущим”, „правлячому класу”, „еліті”, які ніби бажають „продовжити хмільний сон російського демосу” [17] та по можливості приховати небачені масштаби корупції і всі можливі обмеження економічної свободи росіян. Особа президента сакралізується. Образ В. Путіна подається як образ захисника та рятівника російського народу і його держави (про інші народи, як і сто років перед цим, не йдеться).

Вдаючись до, так би мовити, високого стилю, інтелектуальна обслуга вже говорить про „государеву диктатуру любові”, яка як ultima ratio – останній, вирішальний доказ – видається за найчистіший зразок уміння любити Росію. За зразок, який варто оберігати й всіляко наслідувати.

На що ж сподіваються при цьому? Відповідь на це приголомшує своєю відвертістю й простотою: на те, що „це відверне увагу інтелектуалів, – як твердить один із „самодержавновідданих”, – від безплідних мірковувань щодо авторитаризму, багато представників якого уособлювали диктатуру любові до Росії” [18]. Отже, легітимація президента відбувається не на підставі законності, а за допомогою позаправових чинників. Президентська влада – це вже майже божественна еманація.

Але пригадаймо про криваві наслідки панування „диктатури закону” в радянській Росії, за тим – у СРСР. Пам’ять дає підстави для песимістичних прогнозів: „государева диктатура любові” у виконанні новоявлених російських