Реалізація цього надзавдання передбачає:

ретельне дотримання положення про відокремлення церковної

влади від політичної, загалом від соціальної суспільної системи;

відмову від будь-яких державних привілеїв і використання

у власних цілях державної влади;–

широке використання принципів плюралізму;

визнання права на альтернативу при розв'язанні основних політичних і соціально-економічних проблем.

У більшості країн сьогодні церква і релігія тісно взаємодіють з органами державної влади, а іноді вони є складниками політичної системи суспільства. Такий статус ставить їх у ранг державних релігій. Приклад такої подає англійська церква. В Ісландії, Данії, Швеції та Норвегії державний статус має лютеранська єванге-лістська церква.

У мусульманських країнах державний статус має іслам. У таких державах інші конфесії та релігійні групи не користуються державною підтримкою.

Політична історія знає немало таких країн, у яких релігія і церква конституційно відокремлені від держави, однак тісно взаємодіють між собою, зокрема й у сфері політики. Такі релігії, а відповідно і церкви, мають статус громадських організацій і діють відповідно до визначених їм меж. Так звані громадські релігіїстворюються переважно у державах, які надають громадянам право на свободу вибору тієї чи іншої віри при одночасному захисті права невіруючих громадян. Такі релігії звичайно відіграють важливу роль у політичному житті своїх держав, активно включаються у виборчий процес, у політичне структурування суспільства, відкрито висловлюють своє ставлення до уряду і тим самим впливають на політичну поведінку людини.

Подібні взаємовідносини релігійних і політичних структур характерні для таких держав, як США, Німеччина, Франція, Україна та ін.Специфічними є взаємовідносини релігії і церкви, з одного боку, і політичної системи — з іншого, у державах з теократичними і тоталітарними режимами.

Згідно з теократичною моделлю світська влада або об'єднується з релігійною, або ж навіть усувається від управління державою, а тоталітарна модель, навпаки, передбачає не тільки відсторонення релігійної влади від управління державними справами, а й своє втручання у діяльність церкви. Характерною рисою обох цих моделей є радикалізм.Найяскравіший приклад теократичної моделі зафіксовано в Ірані за часів правління аятоли Хомейні, який розробив концепцію "велайте факіра"' (влади факіра), яка обґрунтовує необхідність ліквідації світської влади в державі з метою надати суспільству дійсно ісламського характеру шляхом створення свого роду мусульманської общини — держави. Прихильність політичних режимів багатьох мусульманських країн до ісламу — не зовнішній атрибут, а частина соціальної психології, засіб політичної мобілізації мас, обґрунтування панівної нині в цих країнах політичної моделі.А класичний приклад тоталітарної моделі зафіксовано в період існування радянської політичної системи. Згідно з цією моделлю церква по суті перестає існувати як самостійна величина. І це за умов, коли офіційно було задекларовано відокремлення церкви від держави.Стан розвитку політичних систем у сучасних суспільствах здебільшого не потребує своєї легітимації з боку релігії і церкви, однак у низці країн така форма легітимації ( у вигляді певного ритуалу чи традиції) усе ж поки що зберігається. У цьому врешті-решт зацікавлені обидві сторони. Релігійні конфесії зацікавлені в даній церемонії, оскільки вони надають можливість розширити свій вплив на політичне життя в країні. Церковні служителі всіх конфесій добре розуміють, що участь у подібних церемоніалах будь-якого рівня поглиблює їхній вплив на суспільні відносини, зміцнює їхні контакти з державною владою. У свою чергу, підтримані релігійною владою державні правителі одержують свої "дивіденди", оскільки така підтримка їх означає не просто духовне благословення, а й всіляку підтримку з боку такого важливого інституту, яким є сьогодні церква. Нерідко церква, надаючи таку підтримку, використовує суто політичні засоби, вона може карати або засуджувати невгодні їй режими, а іншим виявляти свої симпатії і надавати всіляку допомогу.

Звичайно ж, в основі взаємопідтримки державної і церковної влад покладені певні, і насамперед політичні, інтереси. Оскільки ці інтереси постійно перетинаються, то така взаємопідтримка і взаємодія є очевидною. Тому встановлення конструктивної співпраці між релігійною і державною владами є однією з важливих передумов зміцнення державності і збереження міжконфесійного миру й міжнаціональної злагоди в будь-якій багатонаціональній за складом свого населення країні. З'ясування діалектики стосунків держави і церкви вкрай необхідне, оскільки воно дає змогу краще зрозуміти ті політико-релігійні процеси, що відбуваються нині в Україні, — релігізацію політиків і політизацію священнослужителів церков.Сьогодні релігія перетворилася з об'єднувальної сили суспільства на одну із сфер його життя. Релігія існує поряд з політикою, наукою і мистецтвом. Вона залучається до політичного життя більше як мотивація поведінки індивідів та груп людей, які є віруючими, або релігійних організацій. Тінь релігійного завжди накинута на політичний організм влади. Не можна забувати, що людська свідомість базується на великій різноманітності досвіду, вміщуючи і досвід релігійний. У цьому контексті об'єктивно релігія виступає як суб'єкт політики, як одна з форм організації людей, поряд з національними, класовими, місцевими об'єднаннями, кожне з яких спроможне прискорити або загальмувати процес розвитку суспільства. Глибше пізнати діяльність релігійних організацій як суб'єктів політики можна шляхом визначення функцій і розкриття їхнього змісту.У комплексі таких функцій виділимо найзначущіші — світоглядну, компенсаторну, комунікативну, регулятивну, інтегративно-дезінтегративну і легітимно-делегітимну (схема 11). Самі назви функцій указують на певну взаємодію, взаємопроникнення релігійного і політичного.Світоглядну функцію релігія реалізує завдяки наявності в ній відповідних поглядів