Головне досягнення жіночого руху в країнах Центральної та Східної Європи та СНД останніх п’яти років полягає в тому, що питання жіночих прав, гендерної рівності увійшли в політичний порядок денний майже усіх країн. Прийняті Національні плани дій у сфері просування жінок та досягнення гендерної рівності (Україна, Таджикистан, Киргизстан, Вірменія, Литва та інші), в деяких країнах розроблені та прийняті спеціальні «гендерні» закони (Киргизія, Литва, Македонія). Посилився рівень інституалізації цих питань – шляхом створення спеціальних відділів (Україна), департаментів (Білорусь), посад омбудсменів (Литва), введення посад радників з гендерних питань (Україна).
Питання гендерної рівності стали в багатьох країнах темою різноманітних досліджень у політичній сфері, сфері освіти, громадської думки, зайнятості та міграції (Україна, Російська Федерація, Киргизстан), здійснена розробка гендерних індикаторів, підготовлені методичні матеріали для розробки гендерно врівноважених бюджетів (Республіка Комі, Російська Федерація), розроблені концепції гендерної політики (Казахстан) тощо.
Водночас у всіх країнах здійснюється демонстрування маргіналізації цих питань, формальний підхід дo їх занесення у порядок денний вищих органів державної влади. Вони стають частиною політичного порядку денного під впливом та тиском міжнародних організацій, окрeмих жіночих груп, залишаючись певним реверансом у бік міжнародного співтовариства. Вважаємо, що це відбувається тому, що творці та адепти гендерної теорії та політики не завжди можуть знайти переконливі аргументи на користь просування власних ідей, наражаються на труднощі у пристосуванні теоретичних положень до сучасного стану суспільного розвитку. Дискусії розгортаються й навколо категорії «гендерна рівність».
Не можна не погодитися з тим, що гендерна рівність є не просто «соціальною справедливістю, вона сприяє розвитку»[1, c. 7]. Але важливість досягнення гендерної рівності як соціально-правової цінності ще не стала імперативом вітчизняного політико-правового мислення, не знайшла широкого відображення у науковому дискурсі в сучасній Україні. Водночас для певного кола науковців, державних службовців, активістів неурядових організацій це поняття є не просто науковою категорією, але смислом діяльності та буття. І зміст цього поняття є не абстракцією.
Коли мова йде про рівність статей як ідеал суспільно-політичного розвитку, це поняття може означати: а) формальну рівність (рівність юридична, закріплена законодавчо); б) рівність можливостей (надання певної законодавчо закріпленої переваги окремим соціально-демографічним групам для створення однакових умов на старті з іншими групами); в) рівність результату (цілеспрямоване забезпечення ліквідування перешкод для конкуруючих сторін, які можуть бути викликані попередньою дискримінацією). Ці проблеми знаходили відображення у працях іноземних (К. Літтлтоун, Н. Шведова) та вітчизняних науковців, у тому числі і автора [2; 3]. Не висвітлюючи результати та не відтворюючи хід наукових дискусій, наведемо як прийнятний підсумок наступну цитату: «Рівність статей не означає їх ототожнення одна з одною або ідентичність, однаково як і те, що ця рівність не повинна встановлювати як норму такі умови та спосіб життя, які притаманні чоловікам»[4, c. 276]. Тобто більшість наукових та політичних теорій рівності визнають і відмінності.
Найбільш загальне визначення гендерної рівності можна сформулювати наступним чином: гендерна рівність – «рівні права і рівні можливості для жінок і чоловіків у суспільстві, рівні умови для реалізації прав людини, участі в національному, політичному, економічному, соціальному та культурному розвитку, отримання рівних винагород за результатами участі»[3, c. 306].
Але як будь-яка соціально-правова категорія, поняття гендерної рівності є конкретно-історичним. Яскравим підтвердженням такого погляду може стати аналіз двох текстів, які стосуються проблем досягнення гендерної рівності – аналітична доповідь «Стан світу. 2002» та Пакт розвитку тисячоліття. Знайомство з ними, й перш за все з книгою «Стан світу. 2002», яку підготовив Інститут Всесвітнього Спостереження спеціально до Всесвітнього саміту з питань сталого розвитку і є доповіддю зазначеного Інституту про прогрес до сталого суспільства, слугувало поштовхом для написання цієї статті. Передмову до книги «Стан світу. 2002» написав Генеральний секретар ООН Кофі Анан, що є свідченням високого статусу цієї доповіді. Разом з тим, як і в багатьох інших публікаціях подібного рівня, викликає сумнів звужене розуміння змісту поняття гендерної рівності. Так, в ній не виокремлюються особливості країн з перехідною економікою, до яких належить і Україна, і проблеми гендерної рівності конкретизуються, наприклад, в питаннях зменшення народжуваності як критерію прогресу (що є проблемою в африканських та південноазійських країнах) [5, c.155]. Для України ж, навпаки, проблема народжуваності виглядає протилежним чином, оскільки останні роки фіксується негативне сальдо приросту населення. Або автори оперують аргументами необхідності доступу до питної води, відсутність якого є гендерно дискримінаційним фактором у багатьох південних країнах, але на щастя, не є актуальним для України. Подібні приклади можна наводити й далі.
У вересні 2000 р. на Всесвітньому саміті тисячоліття світові лідери визнали принцип розвитку основою формування глобального плану дій, який знайшов втілення у «Цілях розвитку тисячоліття». Цілі розвитку тисячоліття були створені на основі Декларації тисячоліття та рекомендаціях всесвітніх конференцій, які проводилися в дев’яностих роках ХХ століття1. Вони є беспрецедентною глобальною угодою, яку підписали 189 країн.
«Цілі» встановили чіткі орієнтири стосовно подолання бідності, хвороб, гендерної дискримінації, голоду тощо на період до 2015 р. Цілі розвитку тисячоліття – це документ, який не має ультимативного значення для держав, але він має велике політичне значення. Уряди майже усіх країн світу підписали його, і тим взяли на себе політичне зобов’язання.
У «Цілях розвитку тисячоліття» третя мета визначена наступним чином: «Розвивати гендерну рівність та надавати повноважень жінкам». Але зазначимо, що в межах глобального підходу проблема гендерної нерівності набуває дуже спрощених форм.
Завдання, яке
