Навіть з першого погляду видно, що це завдання не є нагально актуальним для України, в якій рівень охоплення дітей освітою незалежно від статі залишається досить високим, всупереч кризовому стану економіки та наслідкам невдало організованих економічних реформ. Таке саме становище і в інших країнах СНД. Насильство проти жінок та гендерна дискримінація не включені у Цілі розвитку тисячоліття. Тому цей документ значною мірою є обмеженим для просування ідей гендерної рівності та розвитку гендерної політики в нашій державі.

Це ще раз підтверджує тезу щодо конкретно-історичного характеру концепції «гендерної рівності», що однак не відкидає розуміння її загальнолюдського та універсального змісту.

Тексти наведених документів та доповіді містять розуміння важливості просування на шляху досягнення гендерної рівності. Але якщо індикаторами просування й досягнення гендерної рівності є доступ жінок до питної води, або здобуття початкової освіти дівчатами на рівні з юнаками, така ситуація подібна до девальвації проблеми. Вимірювання гендерної рівності саме такими показниками стає поштовхом для виникнення запитань та тверджень типу: «Для України проблеми гендерної рівності не є актуальними», «жінки не мають ніяких проблем для просування в Україні» тощо.

Справді, названі вище індикатори відображають прогрес у сфері досягнення гендерної рівності для країн інших регіонів, зокрема африканського та південно-азійського. Невипадково на ІV Всесвітній конференції ООН зі становища жінок в Пекіні (1995 р.) та Форумі неурядових організацій, який проводився паралельно з нею жіночими організаціями з країн СНД, висувалися пропозиції розглядати східноєвропейський регіон як окремий, а в окрему групу об’єднати держави перехідного періоду (або з перехідною економікою). Ситуація повторилася через десять років під час проведення підготовчої зустрічі країн Європейського Економічного регіону (до якого, окрім Європи, входять країни Північної Америки та Центральної Азії) до спеціального засідання Комітету ООН зі статусу жінок (березень, 2005 р.), коли країни Східної Європи та СНД виборювали собі право на визнання особливої ситуації у сфері гендерної політики порівняно з країнами, що розвиваються або розвинутими країнами. Саме тому слушним є намагання європейських держав створювати документи європейського рівня (конвенції, декларації, резолюції), які не дублюють міжнародні документи всесвітнього рівня, а адаптують їх до конкретних умов європейського регіону (який також не є однорідним).

Експерти низки міжнародних організацій, зокрема ЮНІФЕМ, також пропонують розглядати положення щодо досягнення гендерної рівності, які містяться в Цілях розвитку тисячоліття не самі по собі, а в контексті інших документів, таких як Конвенція ООН з ліквідації всіх форм дискримінації щодо жінок та рішення Четвертої Всесвітньої Конференції ООН зі становища жінок (Пекін, 1995 р.) [9, c. 3]. Це слушна пропозиція, але досить складна для реалізації в публічно-політичній сфері. Та незважаючи на це, спробуємо здійснити вибірковий порівняльний аналіз документів.

У Декларації тисячоліття, Цілях розвитку тисячоліття та інших документах, які містять у собі результати глобальних та локальних досліджень та аналіз ситуації у світі, а не тільки в окремих регіонах, робиться наголос на тому, що суттєве та стабільне зменшення бідності залежатиме від політичного бажання протистояти системним порушенням прав жінок та дівчат, які становлять половину населення людства. Бідність, таким чином, розглядається на глобальному рівні не просто як соціальна або економічна проблема, але й проблема національної безпеки. Водночас, бідність – це не просто актуальна, але й кричуща проблема для України. Причому рівень заробітної плати жінок та їх доходів значно нижчий ніж у чоловіків. Навіть за офіційними статистичними даними рівень заробітної плати жінок становить близько 73 % заробітної плати чоловіків. Як наслідок, – набагато нижчий рівень пенсій. Допомога по нагляду за дітьми, інвалідами, хворими набагато нижча навіть прожиткового мінімуму.

Тому потрібно визнати, що становлячи більшу частину населення України, жінки більше представлені й серед бідних та незахищених. Хіба це не обґрунтування необхідності проведення виваженої гендерної політики в державі!? І гендерна політика має бути спрямована не на створення та формування нових пільг, а на формування умов для подолання незахищеності та вирішення при цьому інших форм дискримінації. Вона має розглядатися на сучасному етапі в контексті зменшення та подолання бідності.

Гендерний аналіз українського суспільства дає змогу виявити так звані проблемні зони, які потребують активного втручання з боку держави та суспільства, і є відправними пунктами процесу формування гендерної політики. Проблемні зони гендерної рівності (нерівності) через призму становища жінок у суспільстві були визначені в документах ІV Всесвітньої конференції ООН зі становища жінок (1995 р.) [8]. Серед них для України найгострішими вчені та політики називають сферу зайнятості, політичну сферу, охорону здоров’я, проблеми освіти, гендерне насильство, проблеми торгівлі людьми, становище жінок з особливими потребами та жінок, що виховують дітей-інвалідів. Міжнародні документи, доповіді, наукові здобутки закордонних колег можуть слугувати підмогою, теоретичною та методологічною основою для аналізу, але ніяк не сприйматися як аксіома, приклад для копіювання в нашій країні. Вітчизняні науковці, правники, фахівці в галузі гендерної теорії, представники неурядових організацій мають розробляти власні підходи у розв’язанні проблеми гендерної рівності.

Тому проблеми освіти, якісної освіти, роботи, поєднання материнства та кар’єрного зростання, подолання насильства, включення жінок до процесів прийняття рішень стають цілями, назвемо так, першого рівня, які виконують у глобальному сенсі інструментальну роль, як сходинки до глобальної мети – зменшення, подолання бідності, поліпшення