Історія риторики  

Вчення красномовства виникло з узагальнення і систематизації тих прийомів і  

методів ведення полеміки, спорів та диспутів, що одержали широке  

розповсюдження в античній Греції з її розвитим політичним життям і  

боротьбою різних партій за вплив на маси. У цих умовах уміння переконувати  

людей, наводити переконливі аргументи проти своїх опонентів, підкріплювати  

їх фактами, впливати не тільки на розум, але й на почуття й емоції  

слухачів, здобувало винятково важливе значення. От чому в античній Греції  

розробка проблем риторики починалася задовго до того, коли були створені  

надійні логіко-методологічні, психологічні і моральні основи й принципи, на  

які повинні спиратися суперечка, діалог, диспут або полеміка. Точніше  

кажучи, ці принципи й методи формувалися поступово в процесі узагальнення і  

систематизації тих прийомів, доводів і способів ведення полеміки або  

диспуту, що практикувалися в публічних промовах.  

Аналізуючи ці промови, давні греки одними з перших задалися метою  

пояснити, в чому полягає переконлива сила промови: чому з одною промовою ми  

погоджуємося, а з іншою – ні, чому одна з них переконує нас і змушує  

визнати доводи оратора, а в іншій ми виявляємо вади як у доводах, так і в  

самій побудові промови?  

Батьком науки про красномовство вважається давньогрецький поет,  

філософ і лікар Емпедокл (біля 490–430 р. до н. е.). Вихідці з грецьких  

поселень у Сицилії ритори Коракс і Тисій склали перші систематичні  

посібники з красномовства. Пізніше, слідом за красномовством судовим, у  

якому головну роль грало знання законів і звичаїв, у Давній Греції  

розробляються прийоми політичного і художнього красномовства. А саме:  

вміння переконливо викладати свою мову, дотепно відповідати на питання,  

говорити без підготовки (використовуючи пункти виступу попереднього  

опонента), сперечатися проти очевидності, збивати і плутати супротивника в  

суперечці і т. п. Ускладнення соціально-політичної обстановки в містах-  

державах (полісах) Еллади – збройні конфлікти між грецькими полісами,  

нападу зовнішніх ворогів, запекла боротьба аристократів і демократів,  

протиріччя між етнічними групами, інтриги в конкурентній боротьбі  

торгівельних кланів – призвело до наростання напруженості в суспільних  

відносинах. В аудиторіях і на площах закипіли жаркі дискусії по всіляких  

питаннях. Емоції переповняли тих, хто сперечався, навіть якщо предметом  

обговорення були проблеми природознавства або філософії.  

Бути шанованим серед громадян Давньої Греції, особливо в Афінах –  

культурному, економічному і політичному центрі Еллади, не маючи гарних  

навичок публічних виступів, стало неможливо. Тому виник гострий попит на  

розумних викладачів ораторського мистецтва і риторики. І одна за іншою  

почали виникати школи красномовства.  

Першими почали досліджувати ці проблеми софісти, багато з яких були  

також учителями риторики як особливого мистецтва красномовства, хоча це  

мистецтво виникло задовго до появи софістів. Привабливою рисою софістичної  

риторики був демократичний дух, прагнення допомогти кожному, хто бажає  

навчитися мистецтва красномовства, вмінню переконливо й аргументовано  

сперечатися зі своїми супротивниками. Софісти звертали також увагу на  

виховання у своїх учнів прагнення до волі висловлення своїх думок та вміння  

їх захищати, незважаючи на будь-які авторитети. Багато займалися вони й  

спеціальними питаннями проголошення та побудови промов.  

Однак згодом софістична риторика виродилася в свого роду словесне  

фехтування, ціллю її став не пошук й обґрунтування істини, а досягнення  

перемоги в словесному змаганні за будь-яку ціну. Для цієї мети  

використовувалися будь-які прийоми й засоби, починаючи від навмисного  

порушення законів і правил логіки, що одержали згодом назву логічних  

софізмів, і закінчуючи різними психологічними вивертами і неприпустимими з  

моральної точки зору методами ведення полеміки. Приваблива мета – вийти  

переможцем у кожній суперечці – залучала в численні школи риторики велику  

кількість учнів, що давало змогу організаторам і вчителям школи заробляти  

великі гроші. Таким чином, незважаючи на відомі заслуги в поширенні і  

пропаганді знань про прийоми ведення полеміки і мистецтво красномовства,  

софістична риторика до кінця V ст. до н. е. занепала і зійшла з історичної  

сцени. Це і не дивно, тому що вона не стала аналізувати і розробляти ті  

прийоми, методи і традиції, що сформувалися в реальній практиці ведення  

полеміки в публічних виступах кращих ораторів свого часу. У той час як ці  

оратори, виступаючи в народних зборах, суспільних форумах і судах, прагнули  

знайти істину і тим самим переконати своїх слухачів, у школах риторичної  

софістики намагалися навчити знаходити такі прийоми і виверти у веденні  

полеміки, за допомогою яких можна було перемогти в суперечці ціною різних  

логічних хитрувань, підтасування фактів, психологічного впливу на опонента  

й подібних некоректних і неприпустимих способів. Тому така риторика навряд  

чи має що-небудь спільне із справжнім мистецтвом красномовства, що ставить  

своєю головною метою за допомогою добре аргументованої, емоційно  

забарвленої і стилістично бездоганної промови насамперед переконати  

слухачів у істинності висунутих у ній положень.  

На відміну від цього софістична риторика, особливо в роки її занепаду,  

цілком орієнтувалася не на пошук істини і знання («епістеми»), а захист  

думок («докси»), затверджуючи, що такі думки постійно змінюються згодом у  

тієї ж самої особи, а тим більше різні вони в різних людей. Така орієнтація  

спиралася на принципи філософського релятивізму, що висувалися такими  

видними софістами, як Кратил, Горгій, Протагор. Релятивісти вважають, що  

оскільки наші знання постійно змінюються, то в них немає нічого  

достовірного й абсолютного. Такий висновок вони намагаються виправдати  

посиланнями на діалектику. Так, наприклад, один із засновників софістичної  

риторики