роздмухує момент відносного і минущого в людському знанні, що останнє  

начисто позбавляється об'єктивного змісту і перетворюється в чисто  

суб'єктивне вираження людини. «Людина є міра всіх речей існуючих, що вони  

існують, неіснуючих, що вони не існують». В історію риторики Протагор  

увійшов як виверткий софіст, здатний «більш слабкий аргумент виставити  

більш сильним».  

Найбільшим політичним оратором Давньої Греції був Демосфен  

(384 р. до н. е). Як свідчать сучасники, першу промову Демосфена публіка  

зустріла градом глузувань: гаркавість і слабкий від природи голос оратора  

не імпонували темпераментним афінянам. Але в цьому кволому на вид юнаку жив  

воістину могутній дух. Безупинною працею та тренуванням він здобув перемогу  

над собою. У древніх письменників знаходимо: «Неясну, шепеляву вимову він  

долав, вкладаючи до рота камінці і читав на пам'ять уривки з поем, голос  

зміцнював бігом, розмовою на крутих підйомах…»… Щоб позбутися від  

мимовільного посмикування плечей, він вішав над собою гострий спис, що  

заподіювало йому біль при будь-якому необережному русі.  

Наполегливість і енергія перемогли. Демосфен переборов фізичні  

нестачі, довів ораторську техніку до досконалості, став найбільшим  

політичним оратором. Своїм прикладом він підтвердив найважливіший принцип:  

оратором може стати практично кожний, якщо не пошкодує для цього часу і  

праці. У своїх промовах Демосфен робив ставку на вплив публічного виступу  

на психіку людей, на їхню волю й емоції. Такому впливові сприяли відмінно   поставлений голос Демосфена і ретельно пророблений ним текст промови з  

опорними і кодовими фразами. Кожна така фраза, у сполученні з чудово  

відпрацьованою мімікою та жестикуляцією, поетапно трансформувала психіку  

мас у потрібному ораторові напрямку так, що люди самі не зауважували  

моменту, коли під впливом слова Демосфена переходили на його сторону,  

навіть будучи споконвічно налаштованими проти ідей виступаючого… На  

питання: що складає найістотніше достоїнство оратора, Демосфен завжди  

відповідав: «По-перше, вимова, по-друге, вимова і, по-третє, знов-таки  

вимова».  

Оратор і великий політичний діяч Демосфен у своїх промовах закликав  

афінян до енергічної політики, викриваючи бездіяльність і продажність  

афінських правителів, і намагався згуртувати грецькі держави-карлики для  

спільної боротьби з ворогом. Його полум'яні промови були результатом  

великої праці, а ораторські прийоми будувалися на глибокому знанні  

психології слухачів. Демосфен гармонійно поєднав ораторську майстерність із  

пристрастю борця, переконаного в правоті своєї справи. «Не слова і не звук  

голосу складають славу оратора, а напрямок його політики», —– стверджував  

він.  

Поряд із Демосфеном Древня Греція дала ще цілу плеяду видатних  

ораторів, досконало володіючих мистецтвом усного слова і логікою  

переконання, що вміли зробити потрібний вплив на юрбу, нерідко спонукати її  

до безпосередніх дій. У списку знаменитих ораторів того періоду ми  

знаходимо імена Перикла, Ісократа, Горгия, Лікурга, Лісія, Есхіна, Гиперіда  

й інших майстрів красномовства.  

Одним з перших грецьких філософів виступив проти софістики і  

заснованої на ній риторики Сократ, про погляди якого ми можемо судити по  

діалогах його учня Платона, тому що сам він волів викладати своє навчання в  

усних бесідах і не залишив ніяких письмових творів. Головним внеском  

Сократа в мистецтво ведення полеміки була зміна їм змісту дискусії. Якщо до  

цього сторони, що сперечаються, не звертали особливої уваги на суть  

виступів суперників, зосереджуючи увагу на силі і переконливості власної  

мови, то тепер у риторичному арсеналі з'явилися навідні запитання, які самі  

по собі є і аргументами, і контраргументами. Суперники стали прислухатися  

до доводів супротивної сторони. Суперечки перетворилися з гарячих перепалок  

у витончені й дотепні вистави. От, наприклад, гумористичний діалог за  

участю представника однієї із сократичних шкіл (мегарскої):  

– Ти упевнений, що не рогатий?  

– Цілком!  

– А як щодо того, чого ти не втрачав?  

– Те, що я не втрачав, залишається при мені.  

– Рогів не втрачав?  

– Ні!  

– Виходить, вони в тебе і залишилися…  

Що стосується Платона, то його відношення до софістики і навіть до  

колишньої риторики взагалі було досить негативним. Він вважав, що ця  

риторика пристосовується до смаків публіки, не піклується про істину і тому  

являє собою не мистецтво, а скоріше вправність. Таку негативну оцінку  

софістичної риторики Платон дає у своєму діалозі «Горгій», що безпосередньо  

спрямований проти одного з засновників цієї риторики Горгія Леонтійського,  

який користувався такою величезною славою серед своїх співгромадян, що в  

його честь у Дельфах була поставлена золота статуя. Так само, як і Протагор  

він вважав, що в мові і міркуванні не слід прагнути до чогось достовірного,  

тому що в самому навколишньому світі немає нічого постійного й абсолютного.  

Тому варто обмежитися лише досягненням практичних цілей і насамперед  

домагатися перемоги над своїм опонентом за допомогою спритних і  

розрахованих на зовнішній ефект прийомів переконання. На його думку,  

«мистецтво переконувати людей набагато вище всіх мистецтв, тому що воно  

робить усіх своїми рабами по добрій волі, а не по примусі». Платон у першій  

частині діалогу «Горгій» переконливо показує, що такі домагання софістичної  

риторики ні на чому не засновані, а ті визначення риторики, що дають  

софісти, не витримують критики. По-перше, риторика, або мистецтво  

красномовства, не зводиться до складання промов, сила яких виявляється в  

слові. Вустами Сократа Платон говорить, що існують інші види мистецтва або  

діяльності взагалі, які також користуються словом. Адже не можна,  

наприклад, назвати красномовством мистецтво рахунку, а тим більше лікування  

або гімнастику. По-друге, не можна розглядати