переконувати словом і суддів у суді і радників у Раді, і народ у Народних  

зборах, та й на всяких інших зборах громадян». На думку Горгія, володіючи  

такою силою, ти і лікаря будеш тримати в рабстві, і вчителя гімнастики, а  

що до нашого ділка, виявиться, що він не для себе наживає гроші, а для  

іншого – для тебе, що володіє словом і умінням переконувати юрбу». У  

відповідь на це Сократ, що виражає в діалозі точку зору Платона, говорить,  

що переконання створюється не одним красномовством, тому що всякий, хто  

учить чому-небудь, переконує в тім, чому учить. «Але якщо красномовство не  

єдиний засіб переконання, то на що воно спрямовано?» – запитує Сократ.  

Горгій відповідає, що він говорить про таке переконання, що «діє в судах та  

інших збіговиськах, а його предмет – справедливе і несправедливе». На це  

Сократ зауважує, що уявлення про справедливе і несправедливе можуть бути  

різними, так до того ж майстерність переконання в красномовстві складається  

у вселенні віри, а не знання в справедливе. Це розходження між вірою і  

знанням, правдоподібністю і знанням відіграє істотну роль у навчанні  

Платона, для якого справжнє переконання дає лише істина («епістема»), а не  

думка («докса»).  

Софістичну риторику Платон розглядає не як мистецтво, а як «навичку і  

вправність», що по своєму призначенню схожа на кухарську справу. Усі  

подібного роду навички, хоча і роблять приємність, але являють собою  

різновид догідництва і служать не прекрасним, а низинним пристрастям. Тому  

він характеризує софістичне красномовство «як би кухарська справа для  

душі».  

Після прочитання цього діалогу може створитися враження, що Платон  

своє негативне ставлення переносить на всю існуючу до нього риторику і не  

зауважує того позитивного фактичного матеріалу, що був накопичений у  

процесі розвитку ораторського мистецтва. Але із самого тексту діалогу  

чіткої відповіді на це питання одержати не можна. Очевидно, позиція Платона  

стосовно попередньої риторики не була цілком негативною, але він вважав її  

теоретичні основи досить хиткими, а софістичний підхід і зовсім  

неприйнятним. Свою конструктивну позицію про план побудови й обґрунтування  

нової риторики Платон виразив у діалозі «Федр», на який звичайно  

посилаються дослідники.  

На його думку, нову риторику необхідно будувати на фундаментальних  

принципах діалектики і психології: з їхньою допомогою оратор буде  

розбиратися, з одного боку, в ідеях, на які він повинен спиратися в процесі  

переконання, а з іншого боку – у властивостях душі й індивідуальних  

особливостях людей, до яких він звертається з промовою. Саме риторичне  

мистецтво Платон порівнює з лікарським мистецтвом. «І в тому й іншому, –  

пише він, – потрібно вміти розрізняти природу – тіла в лікарському  

мистецтві, душі – у риторичному, якщо хочеш – не за допомогою рутини тільки  

і натасканості, але за всіма правилами мистецтва – тілу пропонувати ліки і  

їжу… душі – мови і належні заняття, що вселили б у неї бажане для тебе  

переконання і чеснота». Таке переконання досягається тільки в тому випадку,  

коли оратор «буде досить знаючий, щоб сказати, яка людина й у залежності  

від чого піддається переконанню; коли він могтиме, розрізняючи дану особу,  

пояснити собі, що природні властивості його… саме такі, що до цих природних  

властивостей у даному випадку потрібно звертатися з такими-то промовами для  

переконання в тому й тому, – коли він усе це засвоїв, а поверх того  

зміркував, при якому зручному випадку і коли варто говорити й утримуватися;  

розпізнав, коли вчасно і несвоєчасно говорити лагідно, жалісно,  

перебільшено, застосовуючи усі види мови, які тільки він вивчив, – тоді, і  

тільки тоді, розробка мистецтва доведена до прекрасної досконалості». Варто  

особливо підкреслити, що для Платона переконання ґрунтується тільки на  

щирих доводах, а не на думках і ймовірних судженнях. У зв'язку з цим він  

критикує відомого в той час ритора і логографа (укладача мов) Тісія, що був  

відомий тим, що прагнув не до розкриття істини, а скоріше до того, щоб  

зробити своєю мовою найбільш сприятливе враження на суддів і тим самим  

виграти процес.  

Нецікаво також порівняти погляди Ісократа, риторична школа якого  

користувалася в той час великою славою, з ідеями і принципами, на яких  

Платон рекомендував будувати нову риторику. Для Ісократа риторика була  

чисто практичним мистецтвом, що повинне спиратися не стільки на знання й  

істину, скільки на думку, користь і доцільність. Не випадково тому в його  

школі вчили ораторів не гнатися за якоюсь недосяжною істиною і  

справедливістю, а домагатися вигоди і догоджати слухачам. Для Платона такий  

підхід був у принципі неприйнятним. Більше того, він не допускає в риториці  

ймовірних доводів і критикує Горгія і Тісія, «які доглянули, що ймовірне  

повинно переважати щире, і які, завдяки силі слова, змушують здаватися мале  

великим, велике малим, нове старим, старе новим». Що стосується логічних  

засобів і риторичної техніки, то у творах Платона можна знайти лише  

рекомендації досить загального характеру. Так, у «Федрі» він перелічує  

основні частини мови оратора, а саме вступ, виклад, де повинні бути  

наведені припущення, що підкріплюються відповідними свідченнями, фактами й  

іншими видами підтвердження. Крім того, в обвинувачувальній і захисній мові  

необхідно наводити докладні спростування, а також побічні пояснення.  

Очевидно, що такі рекомендації мало чим можуть допомогти в оволодінні  

ораторським мистецтвом, але Платон і не переслідував подібної мети.