головні зусилля були спрямовані на те, щоб знайти такі загальні принципи  

аргументації, що могли додати мови не тільки добірність і ясність, але  

насамперед переконливість. Такі принципи він сподівався знайти в діалектиці  

та психології. Психологічні підстави риторики Платон вбачав у знанні  

характеру і щиросердних особливостей слухачів, перед якими виступає оратор.  

Про це він ясно говорить у діалозі «Федр», але не розкриває докладно, якими  

прийомами і методами досягається збагнення характеру слухачів. Що  

стосується діалектичного підходу до риторики, то в тім же діалозі він має  

на увазі під ним уміння розчленовувати і поєднувати ідеї або, говорячи  

сучасною мовою, з аналізом і синтезом. Вустами Сократа він оголошує себе  

«шанувальником такого поділу на частини і зведення (їх) в одне ціле: і те й  

інше допомагає говорити і мислити». Таким чином, із усього сказаного вище  

стає ясним, що Платон на противагу софістам прагнув насамперед закласти  

міцний фундамент для нової риторики саме за допомогою такої філософії, у  

якій замість думок і ймовірних припущень цілком панувала б істина і  

вірогідність. Хоча із сучасної точки зору, здається зовсім нереалістичним  

не враховувати ролі припущень, правдоподібних або можливістних суджень у  

процесі переконання і збагнення істини взагалі, проте, не слід забувати, що  

такий підхід до риторики Платона був продиктований критикою релятивістської  

філософії софістів, абсолютизувавших значення думки, відносного і  

суб'єктивного характеру знання. Саме своєю критикою софістичної риторики  

Платон багато в чому сприяв підняттю рівня ораторської майстерності, появі  

цілої блискучої плеяди видатних ораторів, серед яких варто назвати  

найбільшого оратора античності Демосфена, що був старанним слухачем  

Платона.  

Однак головна заслуга Платона полягає в розробці й удосконаленні того  

методу ведення бесіди, полеміки і диспуту, що широко практикував його  

вчитель Сократ. На цій підставі цей метод часто називають сократичним, або  

діалогічним. Багато хто навіть думає, що саме звідси бере свій початок і  

діалектика, якщо, звичайно, керуватися етимологічним походженням  

давньогрецького слова «діалего», що означає вести бесіду, полеміку,  

суперечку. Але вже сам Платон уживає цей термін у «Федрі» в іншому змісті,  

а Аристотель, як ми покажемо нижче, під ним має на увазі теорію  

несилогістичних умовиводів.  

Сократ, як можна судити за свідченням Платона, розглядав діалог як  

питально-відповідний метод пошуку істини, у якому беруть участь, принаймні,  

дві людини, один із яких задає питання і, по суті справи, керує діалогом, а  

іншої відповідає на них. Шляхом систематичної постановки запитань можна в  

остаточному підсумку прийти або до вирішення питання або ж максимально  

зблизити позиції учасників діалогу. От чому мистецтво цілеспрямованої  

постановки питань з таким розрахунком, щоб привести співрозмовника до  

протиріччя з раніше висловленими припущеннями, Сократ називає маєвтикою,  

або «мистецтвом сповитухи», тому що маєвтика допомагає народженню істини.  

При цьому мова не йде про те, щоб виставити опонента в невигідному світлі і  

перемогти в суперечці, а в прагненні спільними зусиллями знайти істину.  

Такий метод пошуку істини зробив стимулюючий вплив не стільки на традиційну  

риторику, скільки на розробку відповідного стилю аргументації, з яким ми  

зустрічаємося і в даний час, наприклад, у судових діалогах обвинувача й  

адвоката, при активізації навчання в школі, коли учні не просто пасивно  

сприймають знання, а вступають у живий діалог із учителем. Плідним діалог  

виявляється і при проведенні різних дискусій і диспутів. Докладніше цього  

питання ми торкнемося надалі. Тут же важливо було звернути увагу на діалог  

як специфічну форму аргументації, найбільш наближену до реальної практики  

спілкування, полеміки, суперечки між людьми.  

Сам Платон, будучи учнем Сократа, найбільшою мірою сприяв розвиткові й  

пропаганді діалогу як нового методу аргументації, що у значній мірі  

відповідав шукаючому, творчому духові античної думки. По суті справи, йому  

ми і зобов'язані знайомством з цим методом аргументації, яким широко  

користувався Сократ. Усі твори Платона, за винятком «Апології Сократа»,  

написані у формі діалогів, де позицію самого автора виражає Сократ. Живий  

обмін думками по спірних питаннях, ретельний аналіз доводів за і проти,  

виявлення протиріч і відмовлення від колишніх припущень і узагальнень,  

детальний аналіз фактів і безперервний пошук істини – от що скоряє і  

спокушеного сучасного читача в майстерно написаних діалогах Платона, що  

протягом майже двох з половиною тисячоріч вважаються блискучими зразками  

інтелектуальної художньої прози.  

Саме відношення до риторики, як ми бачили, не залишалося в Платона  

незмінним. Якщо в «Горгії» він ототожнює її з вправністю і навичкою на  

зразок повареної справи, то в «Федрі» вона вже розглядається як визначене  

мистецтво, що бідує, однак, у реформуванні на основі філософських і  

психологічних принципів. Варто також звернути увагу на те, що Платон вважає  

прийнятними в риториці тільки щирі доводи, хоча в діалогах можна зустріти в  

нього й аналогії і правдоподібні узагальнення. Логічної сторони  

аргументації він майже не стосується у своїх творах.  

Проблеми риторики з логічної точки зору особливо ретельно досліджував  

учень Платона Аристотель, що присвятив їм ряд творів, серед яких варто  

виділити його знамениту «Риторику». У ній риторика визначається як  

навчання, що сприяє «знаходженню можливих способів переконання щодо кожного  

даного предмета». Це, на думку Аристотеля, «не складає задачі якого-небудь  

іншого мистецтва, тому що кожна інша наука може повчати і переконувати  

тільки щодо того, що належить до її області. Загальний характер риторики,  

як мистецтва переконання, по своїй природі подібний із діалектикою, що, на  

думку Стагірита, також «має справу