Формування чіткої законодавчої бази, розмежування компетенцiй центральних і місцевих органів влади, стимулювання регіональних програм в сфері соціально-економічного реформування може стати базою для полiтико-культурних змін.

В нинішній момент лише в окремих колах міського населення, серед підприємців і частини інтелігенції, керівників підприємств відбулася ціннісна переорiєнтацiя. Тому проблема порушення негативних аспектiв традицiоналiстської політичної культури перебуває в безпосередній залежності від ефективності демократичних перетворень і підвищення інтенсивності мiжкультурного обміну.

2 ПОЛІТИЧНА СОЦІАЛІЗАЦІЯ ОСОБИСТОСТІ: СУТНІСТЬ, ІНСТИТУТИ, ЕТАПИ

На різних ступенях свого розвитку політична культура суспільства виконує з найважливіших своїх функцій – політичну соціалізацію. Інакше кажучи ,входження людини до політики, її підготовка та включення у відносини влади. Це здійснюється в процесі засвоєння їм панівних культурних норм та орієнтирів, цінностей та моделей політичної поведінки. В свою чергу, політична соціалізація забезпечує відтворення існуючої політичної культури, спадкоємність політичного розвитку суспільства. Вона сприяє встановленню суспільного порозуміння, впорядковує відносини між громадянином та державою. Як висновок – гарантується відносна стабільність політичного режиму.

Політична соціалізація дає змогу особистості орієнтуватися в політичному просторі ,брати участь у політичній взаємодії.

Процес політичної соціалізації передбачає не лише засвоєння особистістю інформації та вимог з боку політичної системи , та формування лояльності до режиму. В сучасних умовах цей процес повинен втілювати самостійну оцінку особистістю традицій та переконань, усвідомлений вибір моделей поведінки.

Універсальними інститутами політичної соціалізації є родина, система освіти, засоби масової інформації, державні та суспільні організації, окремі політичні події. Завдяки цим інститутам здійснюється залучення людей до домінуючої політичної культури. В різних країнах роль, значення та спрямованість дії даних інститутів політичної соціалізації може сутнісно відрізнятися.

Політична соціалізація має два якісні стани – первісний та вторинний. Різниця між ними – в залежності від віку людини, конкретного політичного досвіду та ступеня самостійності політичної поведінки та дії.

Первісна соціалізація характеризує початкове (звичайно з трьох-п’яти років) сприйняття людиною політичних категорій. Поступово йде формування вибірково-індивідуального відношення людини до явищ політичного життя. Американські вчені Д.Істон та І.Деніс розрізнюють чотири основні складові цього стану. Це безпосереднє сприйняття політичного життя, інформацію, про яке дитина отримує в відношеннях та оцінках батьків. Поступово у неї здійснюється персоналізація політики.

Ті чи інші фігури, пов’язані з владою, постають для неї як образи контакту з політичною системою. Такими фігурами можуть стати, наприклад, президент країни, поліцейський. На основі оцінки їх дії дитина засвоює ту чи іншу модель поведінки по відношенню до влади. Таким чином, навчаючись любити чи ненавидіти різні політичні образи, дитина ідеалізує політику. З переходом до надособистого бачення політики, цей етап політичної соціалізації постає як інституалізація її якостей та властивостей.

Вторинний етап постає тоді, коли форми та засоби засвоєння людиною політичної інформації, а також оволодіння спеціалізованими ролями в сфері влади здійснюється особистістю незалежно від тиску групової свідомості чи політичної ситуації. Вторинна політична соціалізація також може мати різні рівні. В неї найбільш важливим є здібність людини до самостійної розробки різного роду цінностей, уявлень, переваг.

3 Суть елітизму полягає у визнанні того, що суспільством завжди править вибрана меншість, наділена особливими соціальними, психологічними й політичними якостями, - еліта (від франц. elite - краще, добірне, вибране).

Найпоширенішими підходами до пояснення феномену політичних еліт у політології є ціннісний і функціональний.

Ціннісний підхід, започаткований В. Парето, пояснює існування еліти наявністю у належних до неї осіб особливо цінних для суспільства інтелектуальних, психологічних, моральних, організаторських та інших рис, які забезпечують їм переважання над іншими людьми.

Функціональний або організаційний підхід започаткували Г. Моска і Р. Міхельс. Він пояснює існування політичної еліти важливістю функцій управління, які зумовлюють особливу роль людей, що їх виконують. Закон поділу праці вимагає професійного заняття управлінською працею як необхідної умови її ефективності.

Еліта внутрішньо диференційована і має складну структуру, яку складають різні типи й види еліт, що дає право говорити про неї у множині. Виокремлення елементів структури політичної еліти, її поділ на типи й види можуть здійснюватись за різними ознаками. Найбільш загальними з них є місце в політичній системі та обсяг владних повноважень.

За місцем у політичній системі еліта поділяється на правлячу і неправляча (контреліту).

До правлячої еліти належать усі ті, хто прямо чи опосередковано бере участь в управлінні суспільством, а до контреліти - такі особи, які наділені характерними для еліти якостями, але внаслідок свого соціального статусу чи різних перешкод не мають доступу до управління. Контрелітою може виступати політична опозиція, що прагне послабити владу правлячої еліти і взяти на себе частину її повноважень.

Серед причин занепаду правлячої еліти В. Парето називає війну і диференційовану здатність до відтворення потомства. Війна звичайно знищує більш значну частину еліти, порівняно з населенням у цілому, а елітарні сім'ї виявляють тенденцію до вимирання, бо в них зазвичай менше дітей, ніж у решти населення.

Закон циркуляції еліт не дозволяє занепадаючій старій еліті привести до занепаду все суспільство. Коли процеси занепаду правлячої еліти й кількісного зростання контреліти набувають широких масштабів, контреліта за допомогою мас витісняє стару еліту і стає правлячою.