4. Держава — це система управління в суспільстві. Вона є втіленням законів як de jure, так і de facto. Держава — це машина, яка усуває конфлікти, регулює соціальні відносини, управляє суспільством.

5. Держава є втіленням домінантної системи ідей і нормативного порядку в суспільстві. Держава і суспільство по суті нерозривні.

Які б дискусії щодо громадянського суспільства і держави не велися, зрозуміло одне: навіть найбільш розвинене і вільне громадянське суспільство не має таких механізмів саморегуляції, які звели б нанівець роль держави. Держава — це та інституція, що вносить, упорядковує і регулює суспільні процеси, координує і погоджує інтереси різних соціальних груп і політичних сил, створює правове підґрунтя складної системи зв'язків у суспільстві. Обмеженість можливостей саморегуляції громадянського суспільства викликає необхідність держави, яка, не втручаючись у всі його сфери, має стати потужним важелем виконання владних функцій. Нічого досконалішого людство ще не створило. Саме тому цей важіль має бути гуманним (пріоритет прав людини щодо прав держави), демократичним (подолання відчуження особи від держави, створення масової соціальної бази), моральним (ідеї рівності та справедливості); мати обмежений характер (розподіл влад, створення стримань і противаг).

Сучасна загальна теорія держави, що склалася після Другої світової війни у Західній Європі, розглядає засади державності в правах народів. Вона пов'язує поняття державної влади з категорією прав людини, тобто основних дозаконотворчих і позазаконотворчих вимог певного ступеня свободи, первинних відносно влади. Ці вимоги і права народів визнано і зафіксовано в принципах і нормах міжнародного права.

З позицій міжнародного права держава є правовою формою організації і функціонування політичної влади. Цей підхід змінює зміст усталеної теорії, згідно з якою держава характеризувалася наявністю таких основних ознак: 1) народу (населення); 2) території; 3) публічної державної влади, що спирається на матеріальні умови здійснення її.

Зміна змісту характеристик держави полягає насамперед у новому підході до розуміння їх. Так, сучасна теорія ознак держави:

1. Субстанціональний елемент держави: наявність народу як етнічної спільноти, що політично визначається. Будь-який етнос, що усвідомлює себе як історична на цій території нація, має право створити свою суверенну або автономну організацію публічної влади. Це право визнається міжнародним правом.

2. Територіальний елемент держави: наявність країни, географічного середовища, з яким історично пов'язана нація як суб'єкт права на політичне самовизначення. Ця територія є для нації батьківщиною. Право на батьківщину є первинним щодо інших чинників, що визначають кордони території, на якій відбувається політичне самовизначення нації.

3. Інституційний елемент: держава є головним суб'єктом політичної влади і політичних відносин. Вона є головний інсти-туціональний, організаційний елемент політичних взаємовідносин, найбільш організована політична форма суспільства. Держава — організація публічної політичної влади, обмежена правами людини. Інакше кажучи, держава є інституція, що покликана забезпечити вільне спільне політичне, економічне й духовне буття людей. Якщо держава не тоталітарна, вона має уособлювати загальну волю, а не інтереси і потреби окремої соціальної групи, запобігати конфліктам, а якщо вони виникли, розв'язувати їх на основі консенсусу.

Зауважимо, що згідно із загальною теорією держави організація політичної влади, яка відкрито зневажає, нехтує правами людини (наприклад, не визнає права на життя, свободу, недоторканність особи, здійснює терор проти народу своєї країни), не є державою в сучасному розумінні цього поняття. Більше того, загальна теорія держави визнає право на громадянську непокору, аж до насильницького опору нелегітимному режимові політичної влади. Отже, здійснення державної влади пов'язане з її легальністю і легітимністю, тобто її юридичною обґрунтованістю, з одного боку, і справедливістю, визнанням, підтримкою з боку населення — з іншого. Гострота цієї проблеми в сучасній Україні пояснюється ще й умовами формування в деяких сферах номенклатурно-мафіозного капіталізму, неподільністю у ряді випадків комерційних, адміністративних, а то і кримінальних структур, протидією з боку місцевої номенклатури або центральної влади, її некомпетентністю та іншими чинниками.

Політична легалізація (від лат. legalis — законний) — це встановлення, визнання і підтримка влади законом, насамперед конституцією, нормами, які залежно від типу влади можуть суттєво змінюватися.

Легалізація державної влади може бути також ілюзорною. Це відбувається у разі порушення демократичних процедур прийняття конституції, інших актів конституційного значення, а також за невідповідності цих процедур можливостям народу здійснити установчу владу при прийнятті основного закону. Якщо закон суперечить загальногуманним цінностям, він не відповідає праву.

Так, конституції, закони можуть прийматися, змінюватися, відмінятися у будь-який спосіб. Наприклад, у багатьох країнах Азії, Африки, Латинської Америки створені в результаті військових переворотів військові та революційні ради декретували відміну конституцій (інколи призупиняли їх дію), а часто без будь-яких процедур проголошували нові тимчасові конституції. В Іраку з 1970 p., в ОАЕ — з 1971 р. зберігають силу закону тимчасові конституції. У Саудівській Аравії, Непалі монархи власноруч "дарували конституції своєму вірному народові". У Бразилії конституція замінялася інституціональними актами, в Ефіопії — прокламаціями. Конституція СРСР 1936 р. містила демократичні положення про права громадян, що не виконувалися, а Конституція СРСР 1977 p., яка формально приймалася демократичним способом, не відбивала потреб реальної практики.

Отже, легалізація як проголошення встановлення державної влади потребує приведення її у реальний стан. Це відображає таке поняття, як легітимація державної влади.

Феномен політичної легітимності влади є уособленням культурного і людського виміру її. Зміст цього феномену полягає у прийнятті влади населенням, у визнанні її права на управління й у згоді підкорятися їй.