Класичні форми правління — парламентська республіка, президентська республіка, конституційна монархія — дедалі активніше витісняються змішаними або просто перекрученими формами. Сутність останніх полягає в різному ступені поєднання ознак "чистого" парламентаризму, "чистої" президен-тури і "парламентської" монархії. Так чи інакше провідними формами правління у республіканському типі стали парламентсько-президентська і президентсько-парламентська республіка, а в монархічному — конституційна і парламентська (на відміну від монархій абсолютистського, монократичного або теократичного характеру).

Для парламентсько-президентської і президентсько-парламентської форм правління характерний певний дуалізм. Він полягає в тому, що керівні виконавчі функції є прерогативою і президента, і кабінету міністрів, який відповідальний перед парламентом.

Прикладом може бути Франція. Тут президент — ключова фігура. Він розробляє політичну й економічну стратегію розвитку країни. Президент спирається на сильний бюрократичний апарат. Особливістю такої форми є те, що тут можливий конфлікт між президентом як главою держави і урядом.

Будь-яка з названих форм правління здійснюється на території країни, яка певним чином організована. Державно-політичний устрій передбачає адміністративну організацію території. Таким чином, формується механізм відносин по вертикалі — між центральними та місцевими органами державної влади. Історично відомі такі форми територіально-адміністративної організації: унітаризм, федералізм, конфедералізм.

Державний устрій — це адміністративно і національно організована територія держави, а також система відносин центральних і регіональних органів.

Унітарна держава є єдиним державним утворенням. Основні ознаки унітарної форми державного утворення такі: єдина конституція, норми якої без будь-яких змін застосовуються на всій території країни; єдина система вищих органів державної влади; єдина управлінська система згори донизу, що підвладна урядові; єдина правова система; поділ території на адміністративно-територіальні одиниці, які не мають політичної самостійності. Підкреслюючи "єдина" в кожній рисі, зауважимо, що ступінь централізації в різних країнах може бути різним. Він залежить насамперед від політичного режиму, що панує в країні. Так, останнім часом у багатьох високорозвинених країнах (Великій Британії, Франції та ін.) спостерігається тенденція до децентралізації влади, підвищення ролі місцевих органів, розвитку самодіяльних засад у вирішенні багатьох місцевих проблем.

Федерація — це форма державного устрою країни, що утворилася на основі об'єднання в союз державно-політичних утвопень (штатів, республік, провінцій, кантонів, земель), які мають юридично визначений обсяг самостійності в різних сферах суспільного життя.

Основними ознаками федеративної форми державного устрою є такі: територія у політико-адміністративному відношенні не є одним цілим; наявність державних утворень, що мають певну політичну і юридичну самостійність і в цілому становлять територію держави; суб'єкти федерації наділені установчою владою, тобто їм надано право приймати власні конституції; суб'єкти федерації мають право видавати законодавчі акти в межах встановленої компетенції; суб'єкт федерації має власну правову і судову систему; наявність подвійного громадянства; двопалатна структура федерального парламенту.

Серед держав з федеративною формою устрою — США, ФРН, Канада, Мексика, Росія, Бразилія, Аргентина, Австрія, Індія, Австралія та ін. У таких державах, як Росія та Індія, поєднуються територіально-політичний і територіально-національний принципи. В однонаціональних країнах панує територіально-політичний принцип державного устрою.

Федерації можуть бути побудовані на договорі та на конституційній основі.

Договірна федерація — такі об'єднання держав, які згідно з договором делегували ряд своїх повноважень федеральній центральній владі й при бажанні в будь-який момент можуть розірвати цей договір.

Конституційна федерація — форма об'єднання, за якої конституційно визначаються повноваження центру і місцевих державно-політичних утворень, здійснюється поділ влади між ними.

Конституційна федерація не передбачає права виходу суб'єктів федерації із неї. У разі коли прагнення до виходу реалізується силовими методами, такі дії призводять до розпаду, розвалу федерації та до інших негативних наслідків. Прикладом цього є розпад СРСР, Югославії, Чехословаччини. В цих країнах політико-територіальний поділ був пов'язаний з національно-територіальним .

Федерація як форма державного устрою завжди була предметом дискусії з питань суверенітету федерації і суб'єктів федерації. Проблема полягає у мірі, обсязі подільності суверенітету. Федеративний уряд зосереджує в своїх руках діяльність, пов'язану з обороною, безпекою держави, її зовнішніми відносинами, фінансами, організацією праці, соціальним захистом населення тощо. Місцева влада наділена компетенцією на організацію місцевого життя. Верховенство при розподілі компетенції (прав і обов'язків) залишається за федеративними конституцією і законодавством. Конституційне та інше законодавство на місцях має відповідати федеральному.

Більш складною формою федерації є конфедерація. Конфедерація — державно-правове об'єднання, союз суверенних держав, створений з метою координації дій для досягнення окремих визначених у даний історичний момент цілей. Найчастіше це зовнішньополітичні, військові цілі. На противагу федерації конфедерація не має центру, який приймає обов'язкові владні рішення щодо суб'єктів федерації. Прикладом конфедерації є Швейцарія. Конфедерація — менш стійка форма державного устрою. Конфедерації або розпадаються, або переходять у федерацію. Навіть Швейцарія, де конфедераційна форма існує з XIII ст., у XX — на початку XXI ст. дедалі більше тяжіє до федерації.

За будь-якого устрою держава досягає високих темпів свого розвитку там, де оптимально поєднуються і взаємодіють принципи демократії, правового і соціального змісту держави. Політичність державної організації зумовлює значною мірою політичність права, що уособлюється в законі. Саме в законі закріплюється факт обраної політики.

Сучасні світові перетворення покликали до життя необхідність перегляду співвідношення держави і права, яке протягом десятиліть було ідеологічним виправданням тоталітарного режиму в багатьох країнах світу. Так, право розглядалося як продукт, інструмент, основне знаряддя держави, за допомогою якого